Здається, що є спільного між надсучасними дронами та тракторцями? Тим більше — коли їх розділяє практично ціла епоха технічного прогресу — понад сто років. Виявляється, що така…
АрміяInform продовжує серію матеріалів про військовослужбовців, які брали участь у обороні Донецького аеропорту.
Цього разу наш кореспондент мав змогу поспілкуватись із Віталієм П`ясецьким – у січні 2015-го молодшим сержантом тоді ще 80-ї окремої аеромобільної бригади. Говорили про те, чому навчились наші військові під час оборони летовища.
Як ефективно протидіяти гранатам зі сльозогінним газом? Як вести нічний бій у приміщенні аеропорту? Яка зброя була найефективнішою у новому терміналі? Та як не зламатись психологічно під час перших обстрілів?Відповіді на ці й інші запитання читайте в нашому матеріалі.
«Біля отворів бойовики боялися в повний зріст ходити. Значить, наша тактика була правильною»
–Противник кидав у наш бік гранати з потужним сльозогінним газом. На початку психологічно ми не дуже були готові до цього. Але з часом зрозуміли, як протидіяти. Вперше я зняв з голови шапку, поплював на неї і притулив до обличчя. Далі хтось з хлопців здогадався, що можна використовувати вологі серветки – дихати через них. Також хлопці відповзали до стін, де був якийсь отвір, щоб з нього вдихнути свіжого повітря. Ще, пам’ятаю, можна було в таку гранату влучити з автомата, і вона вже не спрацьовувала, – розповідає Віталій.
За його словами, у ДАПі, коли до противника близько 100 метрів, або якщо він поверхом вище розташувався, то найефективніша зброя – ручні гранати, підствольники, РПГ.
–Коли противник пробив отвори в стінах термінала, ми через них стріляли з гранатометів. Це створювало незручності ворогу. Я, наприклад, стріляв, використовуючи рикошет – коли спеціально стараєшся потрапити в край отвору. І коли потім дивився відео, яке викладали бойовики, то бачив, що біля отворів вони боялися на повний зріст ходити. Значить, наша тактика була правильною…
Мова заходить про те, що робили українські військові, коли проти них працювали ворожі танки.
–Найправильніше – просто відійти углиб приміщення. Воно було вже у напівзруйнованому стані, звідусіль стирчали комунікації, багато бетонних колон – через це була менша вірогідність, що танковий снаряд долетить вглиб приміщення і вибухне. До речі, звичайний наш пост, який називався «Позитив», рознесли якраз пострілом із танка, – додає колишній військовий 80-ї бригади.
«Використовували підствольники, бо вони дають меншу засвітку під час пострілу»
–Наші барикади рятували нас тільки від стрілецької зброї. Але перед барикадою ми ще виставляли металеву сітку – звичайну, з якої паркани роблять. Із чарункою десь 3 на 3 сантиметри. Така сітка була ефективною проти гранат, ВОГів. Якось завдяки їй граната, випущена по нас із РПГ, вибухнула раніше, за кілька метрів. Нас просто вибуховою хвилею відкинуло, це і врятувало. Вважаю, що в міських боях така сітка є ефективною, – ділиться спогадами оборонець ДАПу.
Окремо він розповідає про нічні бої:
–Ми використовували підствольники, бо вони дають меншу засвітку під час пострілу. Для стрільби з автоматів брали полум`ягасники з лійкою на кінці. Спалах вони прибирають дуже добре. Бо, якщо не використовувати їх, то тебе одразу помічав противник під час стрільби. І для нічного бою, вважаю, потрібно мати хоч би коліматорний приціл. В ідеалі – пристрій для нічного бачення. Тоді ти вже бачиш, куди цілитись.
«Пити в терміналі дуже сильно хотілося»
Говоримо і про те, як треба було вдягатись для зимових боїв.
–Це був січень. Вдягатись треба дуже добре. Так, коли на тобі багато одягу, стаєш менш мобільним, але для оборонних дій краще бути тепло вдягнутим. До одягу, який у мене був – термобілизни, фліски, «гортексу» – мені хлопці пізніше передали ще ватні штани й бушлат. Так, десь перебігти у всьому цьому важче, бо пітнієш, але краще все ж таки мати багато шарів одягу. Під шолом одягали флісову шапку чи балаклаву. На руки бажано рукавиці мати, бо в них у тебе пальці разом і можеш трішки порухати ними, аби зігрітись. Під час інтенсивного бою рукавиці знімаєш, кидаєш у сумку для магазинів і працюєш голіруч, бо в ці моменти на холод не звертаєш уваги.
Як зауважує Віталій, щоб воювати й харчуватись у зимових умовах, краще мати шоколадні батончики, печиво, сухофрукти, горіхи, ізюм, мед у стіках.
–Їжа потрібна з великою кількістю вуглеводів, і щоб не займала багато місця. Це в разі, якщо виходиш на 1-2 доби. Далі – вода. Якщо є можливість, на флягу треба вдягати термочохол. Якщо це звичайна пластикова пляшка, то краще обмотувати її і класти всередину рюкзака, щоб довше не замерзала. Бо пити в терміналі дуже сильно хотілося. Була в нас якась глиба льоду, на буржуйці ми її розтоплювали, але цього недостатньо було, – радить чоловік.
«Елементарно копняками нас підняли…»
–Щоб військовослужбовці психологічно не ламалися за перших ворожих обстрілів, командиру потрібно відправляти на завдання разом із необстріляними хлопцями хоча б одного-двох – обстріляних. Коли потрапляєш у ситуацію, в якій ще не був – навіть якщо тебе до цього готували – доводиться переступати через власний страх. Але самому це важко зробити. Тому, якщо поруч є хтось обстріляний, це добре: бачиш, що він робить і просто повторюєш за ним. Він кидає гранати – і ти так само. І потім уже не так страшно. Вважаю: від початку військового слід готувати до того, що, якщо потрібно висунутись і вистрілити, або відійти під вогнем, підтягнути боєкомплект, то він мусить це зробити, як би не було страшно, –стверджує Віталій П`ясецький.
Далі обговорюємо, наскільки зростала роль медика в підрозділі, який виконував завдання в ДАПі.
–Коли до термінала виїжджали, нам казали так: там медиком – «Псих» (Ігор Зінич, Герой України. – Ред.), тому не переживайте… У нас потім зазнав поранення хлопець – розірвало гортань, щелепу. Так Ігор його стабілізував, і вивезли цього хлопця з термінала – живого… Тому й казали нам на початку, що Зінич із того світу витягне. «Псих» був дуже потужним медиком. Йому довіряли. І це позитивно впливає на налаштованість підрозділу до виконання завдань. Бо військові мають бути впевнені, що медик зможе надати кваліфіковану допомогу, – розмірковує десантник.
Але найважливішою, за його словами, для підрозділу є роль командира.
–Вона є ключовою. У нас був офіцер дуже ініціативний, який на той час керував обороною. І ось коли він зазнав поранення, то тут ми всі й «сіли». Тобто, не знали, що робити… І тільки коли підтягнулися до нас хлопці з 90-го батальйону і взяли керівництво на себе, тоді нам повернулась упевненість. Елементарно копняками нас підняли… Тобто, без командирів – сержантів, офіцерів – задача виконана не буде.
Фото – з Facebook-сторінки Віталія П`ясецького
