Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
Командир 2-ї роти окремого аеромобільного батальйону імені Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова окремої аеромобільної бригади майор Валерій Норенко на псевдо «Валет» обороняв Донецький аеропорт взимку 2014 року.
Своєю найбільшою нагородою вважає те, що в його підрозділі не було жодного загиблого. А все тому, що Валерій − справжній офіцер-командир, який не боявся приймати рішення і понад усе дбав про збереження життя підлеглих, про що неодноразово зауважували в своїх спогадах його бойові побратими.
У 1994 році чоловік закінчив Московське вище загальновійськове командне училище, проте контракт із російською армією не підписав – повернувся на Батьківщину. Потрапив до рідної Одещини, де спочатку став командиром взводу полку забезпечення навчального процесу Одеського інституту сухопутних військ, уже за кілька місяців отримав посаду командира взводу, а згодом і командира роти новоствореного аеромобільного факультету. І до 1999 року офіцер виховував перших українських воїнів-десантників. Потім, після закінченню контракту, Валерій вирішив звільнитися.
Коли ж в Україні, немов ланцюговою реакцією, спалахнули майдан, Крим, Донбас, десантник не зміг спокійно спостерігати за цим крізь екран телевізора.
− Справа в тому, що безліч командирів-десантників і морпіхів – то мої колишні курсанти. Я був для них прикладом, а тепер вони зі своїми хлопцями воюють, а я буду вдома сидіти? Звісно, ні, − розповідає Валерій Норенко.
Дружина та донька зрозуміли чоловіка й підтримали його рішення. Тож у серпні 2014 року з 3-ю хвилею мобілізації офіцер знову став до строю.
Після місячної перепідготовки його направили до Житомира, де на той час формувався окремий аеромобільний батальйон. Пройшовши бойове злагодження, підрозділ уже наприкінці жовтня вирушив в Костянтинівку, яка і стала постійним пунктом дислокації десантників. Саме звідти воїни вирушали спочатку на Піски, а звідти в ДАП.
− Нас почали обстрілювати ще коли ми заходили в Піски. Там був так званий будинок сонця – наша база підходу, де ми чекали можливості проскочити в термінали. Біля будівлі − великий двір, куди заїжджали МТ-ЛБ, до слова, медики також знаходилися у тій будівлі. І там був перший «двохсотий» − командир взводу з 1-ї роти нашого батальйону − Діма Ільніцький. Він загинув під час обстрілу за день до ротації, − пригадує «Валет». – Наша рота почала заходити 5 грудня – на заміну першої роти. І, як-то кажуть, перший млинець виявився грудкою. Так сталося, що машина трішки «промахнулася» з точкою вигрузки й потрапила під обстріл. Практично всі бійці повернулися «трьохсотими».
Тоді заступник Валерія і ще один боєць дістали важкі поранення, решта обійшлися легкими та середніми. Командування прийняло рішення вночі повторити спробу і не помилилося – вона виявилася успішною. Можливо, російські окупанти просто не думали, що десантники наважаться на таке. До того, як «Валет» сам потрапив у ДАП, він особисто з начальником медичної служби батальйону старшим лейтенантом Олександром Кондратюком (загинув у січні 2015-го) супроводжував та зустрічав колони «ластівок» (так називали МТ-ЛБ) до місця старту (пролом у огорожі злітної смуги ДАПу).
Він зайшов у аеропорт з основною частиною роти 12 грудня. І перше, що його вразило − це темрява.
− Спочатку було незвично, на вулиці ще світло, а тут темінь, хоч око виколюй. Але оскільки вночі не можна було нічого вмикати, тож коли потрібно було змінювали пости, ми рухалися ланцюгом, поклавши руки на плечі один одному. Про обстріли я взагалі мовчу, бо інколи складалося враження, що вони взагалі не припинялися, й ми перші дні жили на адреналіні, забуваючи про сон і їжу, − розповідає Валерій Норенко.
За словами командира, проблем із продовольчим забезпеченням у них практично не було, завжди приходили на допомогу волонтери, тож їжі й добротних теплих речей їм більш-менш вистачало. Щоправда, бували проблеми з питною водою. Якось машину, яка мала забрати поранених і підвезти провізію, і воду зокрема, обстріляв ворог. Вона звернула до диспетчерської вежі, тож у тих, хто там перебував, запасу води вистачило б до весни, а в терміналі по факту однієї партії води не було. Тому протягом 3-4 днів вони її цідили з труб і давали медикам на знезараження.
А ще «Валет» говорить, що під час ротації в ДАПі він бачив, як звичайні люди робили неймовірні речі.
− Був у мене солдат Олексій Муровець. Він страшенно боявся крові, аж до втрати свідомості, одного разу ледь не довелося в госпіталь вести з нервовим зривом. Але коли, приміром, розпочинався бій, цей хлопець, не вагаючись, біг на пост зі своєю зброєю і дуже вміло працював – ось це і є мужність, яка виникає в бою, а не на словах. І таких випадків було безліч. Я бачив, як народжувалися справжні лідери, які вміли вести за собою людей, солдатів, які потім ставали командирами відділень, заступниками командирів взводів, а в деяких моментах і командирами взводів. Дехто з тодішніх взводних сьогодні командує батальйонами, − із гордістю говорить «Валет».
Крім безперервних обстрілів у терміналі, було місце й для моментів крихітного щастя. Наприклад, коли перед Новим роком волонтери передали ялинку, прикраси та святкові смаколики. Тоді в терміналі кожен міг відчути, хоч віддалено, аромат рідної домівки, який доносився із запахом хвої, мандарин і, як без нього, олів’є.
Рота «Валета» виходила з термінала 30 грудня. Після аеропорту вони ще більше ніж пів року обороняли Водяне й Опитне. Під командуванням Валерія Норенка в підрозділі «двохсотих» не було.
− Це моє найбільше досягнення як командира, адже головне – це люди. Треба вміти не лише віддавати накази, а й спілкуватися з особовим складом і з кожним знайти спільну мову. Це важко, особливо, коли в тебе в підрозділі люди від 18 до 60 років, з різним життєвим досвідом, освітою, характером, цінностями і переживаннями. Але якщо вдасться, то в бою ви розумітимете один одного без зайвих слів і будете впевнені, що ваша спина завжди прикрита, − стверджує Валерій.
А ще, хоча командир і незабобонний, але вірить, що не обійшлося тут і без його оберегів. Їх у нього декілька. Перший – це жовто-блакитна фенічка, яку сплела й пов’язала йому на зап’ястя донечка, коли він від’їжджав. Другим оберегом був прапор, його Валерій носив у лівій кишені на руці. Згодом на ньому з’явилися підписи бойових побратимів. І третій, найцінніший талісман – малюнок дитини, що був серед речей, які ще в Житомир привезли волонтери. Він завжди знаходився в касці офіцера під час ротації в ДАПі, а нині зберігається вдома.
Командир 2-ї роти окремого аеромобільного батальйону імені Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова окремої аеромобільної бригади майор Валерій Норенко нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
Фото з особистого архіву Валерія Норенка
