Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Василині Плебанович лише 25, а вона вже ветеранка АТО. І тепер у цивільному житті будує власну справу, яка є дуже незвичайною.
Віщий сон
Після школи дівчина пішла вчитися на медсестру, адже змалку знала, що це її призначення.
— У дитинстві, коли навіть ще у школу не ходила, мені наснилося, що я медик і на війні… Пам’ятаю, розповіла сновидіння бабці, проте вона заявила, що всі війни, які мали бути, вже відбулися. На жаль, вона помилилася, — говорить Василина. — Закінчувала навчання тоді, коли на сході почалися бойові дії…
Після здобуття диплома в пошуках можливості поїхати на фронт Василина пройшлася військовими частинами, що розташовані у Львові, для отримання відношення. Проте через надто юний вік — дівчині тоді ледь виповнилося 19 — їй усюди відмовляли. Останньою надією для неї став військкомат. Саме коли дівчина стояла біля воріт установи, зважуючись зайти у будівлю, звідти вийшов чоловік у формі. До нього Василина підійшла із запитанням, як потрапити до лав ЗСУ. Мабуть, Бог почув її молитви: це був комісар.
— Я до нього підійшла, плачу, розповідаю, що мені треба на війну. Він, звісно, здивувався, кажучи, що з проханням відмазати від армії підходили, а так, щоб попроситися на фронт, та ще й молода дівчина, — ні… Мабуть, це зіграло свою роль, і вже скоро я розпочала службу у Львівському шпиталі, — продовжує жінка.
Сотні врятованих життів українських військових
Звідти Василина поїхала на ротацію у шпиталь у місто Покровськ на Донеччині. І хоча її профіль був загальномедичний, довелося швидко перевчатися — на фронті катастрофічно бракувало операційних медсестер. Тут почалися військові будні — у 2015 році щодня в медустанову надходило багато тяжкопоранених, які потребували негайної допомоги. Рік дівчина працювала без вихідних, не кажучи про відпустки.
— Ми жили на другому поверсі шпиталю, адже часто вночі привозили поранених і потрібно було негайно розгортати операційну. Бувало, проводили без сну по кілька днів. Але втоми не відчуваєш, бо ніколи думати про себе. І я цим жила, то була моя стихія! — пригадує Василина.
Під час операцій вона з лікарями врятувала сотні життів українських військових, яких доставляли до шпиталю з поля бою.
Другу половинку зустріла завдяки… ворожому осколку
Тут Василина знайшла і свою долю — майбутнього чоловіка. Петра тоді привезли з передової з важким пораненням нижньої кінцівки. Його життя висіло буквально на волосині, адже чималий осколок ворожого снаряда ледь не пошкодив головну артерію…
— Петі терміново зробили операцію, врятували життя, але нога сильно постраждала. Згодом ми познайомилися — він підійшов до мене з проханням видати на пам’ять осколок, який витягли з його ноги. Тоді всі хлопці випрошували «трофеї» на згадку. Але вийшов наказ командування зберігати й реєструвати все, що «виймалося» з хлопців. Раптом у подальшому необхідно буде підтвердити факт поранення й проведення операції. Тому я відмовилася видати осколок. Але це спілкування стало початком дружби, а незабаром — глибоких почуттів. Ми побралися на передовій, згодом народилася донька, — говорить ветеранка.
Пішовши у відпустку по догляду за дитиною, вона разом з чоловіком, якого на той час звільнили з армії за станом здоров’я, переїхала жити на його малу батьківщину — Рівненщину. Але рік напруженого життя Василини на фронті не минув без наслідків.
— Після АТО я мала дуже важкий психологічний стан… Я закрилася в собі, уникаючи спілкування навіть з побратимами та посестрами. Хотілося зачинитися у квартирі й залишатися самій і водночас кинути все та їхати туди, на війну, — каже щиро жінка. — Звісно, завдяки дочці барви життя потроху повернулися. Однак було важко. Весь час боялася, що, можливо, саме моєї допомоги потребує шпиталь, адже там бракує людей, які мають досвід…
«Вирішила: якщо нині не можу бути на фронті,
то відроджуватиму народні традиції мого краю»
У цивільному житті у молодої родини почалися випробування. Петро отримав інвалідність ІІІ групи. Працює диспетчером, де платять копійки, яких ледь вистачає на оплату оренди квартири. Аби якось виживати й абстрагуватися від тяжких думок про війну, Василина почала шукати розраду…
Саме у цей нелегкий період у дівчини «прокинулися гени предків», адже в їхній родині поколіннями передавалися художні здібності.
— Мої пращури ще 300 років тому були майстрами. Я теж не виняток — весь час відчуваю потяг щось творити власноруч. Вирішила: якщо нині не можу бути на фронті — донечка зовсім маленька — то відроджуватиму народні традиції мого краю. Це важливо для нашої країни, де роками знищували самобутність і національну культуру. Вирішила почати з мінімального — шити етноодяг, — розповідає Василина.
Дівчина народилася у родині, де шанують предків, українську культуру й історію. В будинку бабусі, де ще дитиною росла Василина, збереглося чимало старовинних речей. Її дідусь був відомим різьбярем — його роботи цінували навіть за кордоном. Він і прищепив онучці любов до творчої праці й шану до дерева. А від бабусі, яка була кравчинею та вишивальницею, перейшла скриня з національним одягом, виготовленим вручну.
Поринувши у вивчення стародавніх методів пошиття та обробки одягу, в пошуках того, до чого лежить душа, Василина зупинила вибір на прикрашанні тканини вибійкою, або, як казали на Львівщині, друкованицею.
Суть методу в тому, що малюнок на тканину наносять різьбленою та змащеною фарбою дошкою з липи чи груші. Орнамент утворюється не в процесі ткання чи вишивки, а наноситься на готову тканину. Тобто друкується.
— Ця техніка була майже втрачена в Україні, і я намагаюся її відродити вже рік. Кожен виріб є оберегом і виготовляється під людину, враховуючи її побажання — від чого сорочка або сукня повинні захищати. От зараз виготовляю сорочку для багатодітної мами — військової, тут буде візерунок у вигляді «дерева життя». Причому в орнаменті закодована кількість дітей — дівчат і хлопців, — говорить Василина.
Процес виготовлення сорочки або сукні триває до двох тижнів
Для того, щоб фарби не облущувалися, їх колись теж виготовляли за особливою методикою з рослинних компонентів. Тепер майстриня купує олійну фарбу в магазинах для художників і виварює розробленим шляхом проб і помилок методом.
Процес виготовлення сорочки або сукні досить кропіткий. Все починається з вирізання робочого кліше з дерева. Спочатку дівчина малює ескіз, продумує деталі, читає стародавні замовляння, отримані в науку від бабусі. Для того, щоб сорочка стала справжнім оберегом…
Потім цей ескіз переносить на дерево й вирізає лобзиком. Для виготовлення багатоколірного візерунка таких кліше треба зробити кілька — під кожен колір фарби. Після нанесення фарба висихає на тканині, віскозі або льоні чимало часу — до двох тижнів. До виробу дівчина обов’язково додає так званий паспорт з розшифруванням орнаменту чи візерунка.
На черзі — випуск власної марки одягу
й побудова свого бізнесу
Тепер, відшліфувавши майстерність, Василина мріє побудувати бізнес і випускати етноодяг під власним брендом, адже родина перебуває в постійному пошуку додаткових джерел заробітку. З допомогою побратимів дівчина пройшла курси з основ підприємництва, знайшла потенційних клієнтів. Хоче, щоб її чудові вибиванки стали відомими не тільки в Україні. А також придумала й назву власної марки — «Меланка-Vетеранка».
— Для того, щоб започаткувати свій бізнес, потрібні кошти на закупівлю тканини, фарб, розхідників для лобзика, реєстрації бренду… В центрі зайнятості, де перебуваю на обліку, є програми розвитку бізнесу учасників бойових дій. Але в цьому році гроші, які мали виділити як гранти, «з’їв» коронавірус, — розповідає майстриня. — Але впевнена: мій одяг ще носитимуть у всьому світі, й він прославить Україну!
А поки що замовити вибиванки-обереги Василини можна в соцмережах за посиланням «Меланка-Vетеранка».
