Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Киянин Віталій Романенко у війську – справжній старожил, воював майже по всій лінії фронту. Як прийшов за мобілізацією у 2015-му в окремий мотопіхотний батальйон, так з найкращими друзями і досі продовжує служити разом! Попри втрату на війні побратимів, численні випадки, коли сам дивом рятувався, поранення, він – і зараз на передовій! Воїн із кумедним позивним «Каспер» каже: свою місію ще не виконав!
— До війни працював у столичному ЖКГ електриком, а ще підробляв на будівництвах, до армії не мав жодного стосунку, – ділиться піхотинець. — Та після мобілізації вирішив підписати контракт і пішло-поїхало… Тепер вже не уявляю себе без війська!
За п’ять років на фронті «Каспер» де тільки не воював! Це і Новгородське під Горлівкою, і Жованка, і Світлодарська дуга, і Трьохізбенка, Кримське, Щастя, Новотроїцьке… Чоловік жартує: «Коли б ще довелось країну побачити?»
— Однією із найвідповідальніших місій була Світлодарська дуга. Ми зайшли після 54-ї бригади, якій вдалось зайнята декілька стратегічно важливих позицій, дійти майже до Вуглегірська. Нашим завданням було не здати землі ворогу. Що можу сказати? Російські окупанти вибивали нас звідти жорстоко, протягом двох місяців майже щоденно не вщухали міномети, реактивні системи… Кожного ранку, близько четвертої години, немов за сценарієм починались прицільні обстріли і тривали десь до восьмої, поки сонце не вставало.
Паралельно із обстрілами з мінометів різного калібру від 82-го до 152-го, гранатометами працювали і снайперські групи, які підступно ховались у комишах. Та, які б сили ворог не застосовував, батальйон жодного метру не здав!
— Пам’ятаю, як сидів у окопі, а метрах в п’яти від мене розірвалась 120-та міна. Тоді вперше побачив, як земля здригається. Настільки потужна ця зброя! Хлопцям же із сусідньої позиції міна залетіла майже у окоп. А вони не розгубились, вийшли, наче і не було нічого, і кажуть: «Гарна вирва! Зробимо у ній бліндаж!» На жаль, щастило не завжди… Одна ворожа міна забрала у мене хорошого товариша і поранила мене в руку. Тоді довелось їхати у Часів Яр. Та швиденько підлікувавшись – я повернуся до строю!
Нині Віталій – знову на бойовому посту! Каже: попри перемир’я – роботи вистачає, та й ворожі провокації трапляються регулярно!
