Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Наприкінці січня сержант Сергій Зозуля вирушив до Донецького аеропорту, аби забрати звідти поранених. Врятувати бойових побратимів, навіть піддавши загрозі власне життя, – його добровільне та свідоме рішення.
…МТЛБ із екіпажем із чотирьох осіб наближався до термінала. За кермом – Сергій Зозуля. Мряка і туман. Раптом військовослужбовці почули постріли, які ставали дедалі частішими, а якоїсь миті стали безперервними. Сергій ризикнув і визирнув у люк. Цієї миті терористи прострелили лобове скло МТЛБ. Зозуля швидко повернувся на своє місце, аби повідомити командиру, що сидів поряд із ним, обстановку зовні, та так і завмер…
– Командир був мертвий, – схвильовано розповідає військовослужбовець. – Куля, що влетіла в лобове скло, влучила йому просто в чоло. Ця страшна картина й досі в мене перед очима…
Сергій їхав далі. Наступної миті ворожа куля влучила вже в кулеметника… Незабаром Сергій відчув раптовий та гострий біль у лівій руці. Вона лежала якось неприродно, немов окремо від тіла – терористи поранили і його. МТЛБ оточили вороги, марно було сподіватися на порятунок. Живими залишилися лише Сергій та ще один воїн, також поранений. Чулися гучні глузування російських найманців. Вони знали, що в машині ще є живі й всіляко намагалися вигадати собі «розваги».
– Вони голосно пропонували одне одному тортури, які можна було б до нас застосувати, – згадує Сергій. – Хтось із бойовиків вигукнув: «Давайте підсмажимо їх живцем!»
Так і зробили…
– Ми дивом залишилися живі. В останню мить вистрибнули з машини, а вона, бідолашна, згоріла разом із нашими мертвими побратимами… Бойовики, побачивши нас, обурилися, – пригадує чоловік. – А потім двоє з них кудись потягли мого пораненого в ногу товариша. Я й досі не знаю, що з ним. Можливо, в полоні, дуже сподіваюся, що живий…
За Зозулею приїхав чорний броньований джип. Один із терористів наказав запхати українського сержанта до багажника. І його підлеглі дуже жорстко, абсолютно незважаючи на важкопоранену руку, виконали його наказ. Скільки часу везли Сергія в багажнику, він сказати не може. Пекучий біль повністю скував тіло. Жодних думок. Навіть смерті уже не боявся. Лише час від часу в свідомості поставав образ семирічної донечки. І тоді Сергій немов знову повертався до життя і готовий був за нього боротися. Бо так хотілось бодай ще хоч раз побачити непосидюче дівчатко… Авто зупинилося. Бойовики виштовхали напівсвідомого бійця з багажника. Сергій озирнувся навколо. Поряд була дуже схожа на лікарню будівля. Надія на порятунок іскоркою зажевріла в його серці. А далі поштовхами та з принизливими словами російські найманці потягли пораненого до входу.
– Так, то була одна з донецьких лікарень, – продовжує розповідь чоловік. – Мене затягли в палату. Там уже лежали наші поранені полонені бійці з Донецького аеропорту. До нас одразу приставили охоронців, щоб ми не змогли втекти. Мене поклали на вільне ліжко та, пригрозивши, що як захочуть, то розстріляють, пішли геть.
Місцеві лікарі вдало прооперували нашого військового. Буквально «склеїли» йому руку, яка внаслідок важкого поранення була під загрозою ампутації.
– Я щиро вдячний тим лікарям. Вони, хоч і підтримують терористів, але до нас поставилися по-людськи, – пояснює Сергій. – Інколи вони навіть приносили нам чай та пиріжки. Ми всіляко намагалися пояснити їм свою громадянську позицію, що ми не претендуємо на чуже, лише боронимо свою землю від загарбників. Мені навіть здалося, що вони зрозуміли нас. Але російське телебачення на окупованих територіях продовжує нав’язливо пропагувати міфи про українських «фашистів». Тому вони з пересторогою та недовірою ставилися до наших розповідей.
Після декількох тижнів у лікарні Сергія визволили з полону.
6 лютого був проведений обмін полоненими. Чоловіку пощастило бути одним із восьми визволених бійців. Згодом його доправили до госпіталю у Київ.
Оксана Марчук
