У нього за спиною акумульований досвід ще з 2014 року. Брав участь у боях за Дебальцеве. Зі снайперською зброєю — на «ти». Військовий констатує, що снайперу було легше працювати до широкомасштабного вторгнення,…
Командир розвідників із позивним «Рахман» в останні години вивів усіх своїх людей із ДАПу та повернувся, аби врятувати решту десантників. Був важко поранений на злітній смузі…
Підполковник Андрій Гречанов, той чиє ім’я назавжди увійшло в історію найбільш запеклих та найбільш знакових боїв українсько-російської війни. Він, тоді, начальник розвідки 81-ї бригади (2014-2016 рр.) — легендарний кіборг із позивним «Рахман», заходив у термінал ДАПу чотири рази. І чиє героїчне фото посеред руїн ДАПу (з фотоапарата американського кореспондента Сергія Лойка) побачив увесь світ.
Про останні пекельні години у терміналі Донецького летовища, а також про подальшу службу, полон і повернення Андрій Гречанов розповів кореспонденту АрміяInform.
Січень 2015-го. ДАП. «Рахман» щойно повернувся в аеропорт після важкого поранення. Як виявилося згодом, востаннє.
— Тоді наші займали лише половину першого поверху північної частини термінала. Тримати оборону мусили в поторсаній всіма вітрами залі, стіни якої наскрізь світилися від численних обстрілів, бетонні колони рикошетили, територію постійно прострілювали снайпери. Навіть цигарку неможливо було докурити — снайпер відпрацьовував уже на третій затяжці… — розповідає Гречанов.
У підвалі бійці чули загін кадировців, які ледь не кожен свій постріл супроводжували криками: «Аллах акбар!». А над ними на другому та третьому поверхах розмістилися російські спецпризначенці.
— У той період напруження в аеропорті зростало щохвилини. Невпинні обстріли, свист куль, снаряди, які пробивали відразу чотири стіни… Коли окупанти зрозуміли, що не зможуть вибити нас з укріплених позицій, вирішили просто зрівняти будівлю аеропорту із землею. Нас труїли газом, вибивали снарядами… Спецефекти із фільму «Чистилище» тоді здавалися просто дитячою казкою, — розповідає розвідник.
Тоді більшості воїнів довелося залишити диспетчерську вежу ДАПу. Боронити її залишилося лише семеро, адже ні перекриттів, ні стін там не залишилося, та й підвезти туди боєприпаси було вже неможливо. Як майже нереально було під шквальним вогнем прорватися в новий термінал допомозі. Хлопці, які давно забули, що таке сон, трималися з останніх сил.
— Найбільше дратувала підлість окупантів, які розстрілювали наші машини з червоним хрестом. Коли нас просили дозволити забрати убитих та поранених, з нашого боку не лунало жодного пострілу, хоча на злітній смузі ми бачили їх, як мішені в тирі. Та коли про вивезення поранених домовлялися ми, бойовики, пообіцявши «зелений коридор», за мить відкривали вогонь, — згадує Андрій.
Якось до них майже прорвався танк, але на злітній смузі в нього влучив ворожий снаряд. Танк вибухнув.
— Мої бійці, побачивши біля танка тіло убитого танкіста, вирішили забрати його, аби потім передати батькам. На мою фразу, що ніколи не можна ризикувати життям заради мертвого тіла, один із них відповів: «А я би не хотів, щоб мене собаки зжерли». І як тут заперечиш… Тож під прикриттям диму від вибухів хлопці поповзом пробралися до підбитого танка і притягнули останки танкіста, — згадує Гречанов.
Та пробиватися до захисників ДАПу санітарній броні ставало дедалі складніше. Після 13 січня вона не приїздила взагалі.
— 19 січня одна наша «ластівка» таки пробралася за пораненими та «200-ми». Ми з рядовим на прізвисько «Дим» вирушили на злітку прикривати, поки всіх завантажать, — розповідає «Рахман».
Попри густий туман, найманці здалеку впізнали відважного командира, який своїми сміливими й ефективними операціями давно наводив жах на бойовиків, і відкрили по ньому вогонь з усіх своїх позицій. Та більшість куль, на щастя, оминали розвідника, лише одна зачепила лівий бік, друга обпекла обличчя, аж з-під ока бризнула кров. Рани скривавленому «Рахману» перев’язали тільки тоді, як машина виїхала із зони обстрілу.
— Той день був дуже напружений, але й на спокійну ніч сподіватися було марно. Знаючи, що вночі обстріли посилюються в рази, хлопці наперед шукали «затишні» місця біля колон, куди не прилітало рикошетом. Але північ і ранок 20 січня виявилися напрочуд спокійними, — пригадує «Рахман».
Пізніше зрозуміли, що то було затишшя перед справжнім «торнадо». Змучені безсонними ночами солдати задрімали. Вибух пролунав майже опівдні.
— Підлога, яка була десь метра півтора завтовшки, просто піднялася піді мною, а потім стрімко пішла вниз. Було відчуття, що лечу в безодню. Швидко намагався зорієнтуватися і на льоту за щось схопитися, аби не засипало важезними бетонними брилами, — розповідає Гречанов.
Як пізніше стало відомо, підрив термінала готувався давно. Кадировці у підвалі замінували плити перекриття і, прикриваючись обстрілом, уночі вийшли звідти. Ті терористи, що займали другий та третій поверхи, також установили вибухові пристрої на колонах, які підпирали плити між поверхами. Підривали дистанційно. Вибух був такої сили, що три поверхи бетонної споруди склалися, наче картковий будиночок, а вибухова хвиля, як потужний поштовх землетрусу, була відчутна навіть за п’ять кілометрів від аеропорту. Страшно навіть уявити, що довелося пережити бійцям, які були тоді в епіцентрі вибуху і опинилися під сумішшю з бетонних шматків, уламків та людських тіл.
— Вибратися із завалів мені допоміг «Буля» з мого розвідвзводу. Потім ми разом відкопували і витягали з-під важезних брил інших воїнів. Одного з них, Станіслава Стовбана довго не вдавалося витягти. Він кричав: «Та ріж мені ногу або пристрель!». Тільки б не потрапити в лапи ворога живим, — пригадує Андрій.
Досвідчений командир розумів, що після вибуху будь-якої миті міг розпочатися нищівний обстріл аеропорту, тому вивозити воїнів треба було терміново. Сам контужений та скривавлений, він навіть не відчував, що у нього поранені та до кісток обдерті руки, а замість пальців стирчали голі суглоби, розкопував бійців, залишаючи на бетонних брилах криваві сліди. Тоді «Рахману» вдалося врятувати і вивести на позиції наших військ майже два десятки воїнів.
— Разом із одним з небагатьох уцілілих друзів Зіновієм ми пішки вирушили на наші позиції в Пісках. Узявши там МТ-ЛБ і кількох бійців, повернулися в аеропорт. Але пересування так званою «дорогою життя» — суцільна лотерея: пощастить — проскочиш, не пощастить — бронебійний патрон з кулемета «Утес» пробиває цю броню наскрізь. Нам не пощастило. Маневруючи між вибухами, машина провалилася на парковку і перевернулася догори дригом. Хлопці відчинили задні двері і почали виповзати назовні, поки у неї не влучив снаряд РПГ, — каже розвідник.
Броньована машина, яка не має бічних виходів, лише верхній люк і задні двері, вибухнула. Задні двері також заклинило… «Рахман», який залишився у палаючій кабіні, покликав тих, хто залишився в передньому відсіку, та ніхто не відповідав, пекельне полум’я дедалі більше охоплювало машину.
— У темряві я швидше відчув, аніж побачив, що окрім сильно пораненої лівої руки, права, посічена осколками, теж майже не діє, обличчя обгоріло, а щось гостре та гаряче стирчить просто в правому оці, — розповідає «Рахман».
Якимось дивом йому вдалося вибратися з того «крематорію»… Разом зі ще одним пораненим вони щосили натиснули на дверцята і вивалилися назовні. Згодом лікарі нарахували в тілі «Рахмана» 12 осколків. Українські воїни стрімголов бігли до укриття, хоча руїни підірваного терміналу таким навряд чи можна було тоді назвати. Під обстрілом розвіднику з товаришами вдалося добігти до «пожежки», де їх зустрів «Адам», який пізніше прикривав відступ «Рахмана» разом із пораненими та воїнами, які до останнього залишалися на диспетчерській вежі. Сам добряче поранений, обгорілий, контужений, осліплий на одне око та з обдертими до кісток руками командир тоді ще й допомагав вести поранених та зміг дістатися до позицій українських військових.
— Із Пісків мене відразу доправили до Дніпра. Сильно інфіковані, всі в багнюці рани загрожували ампутацією принаймні однієї руки, — розповідає Гречанов. — Лікарі казали, що втрачено багато часу, тому шанси на урятування кінцівки визначають хвилини. Але я б і руку віддав, аби лише мої хлопці залишилися живі…
«Рахману» пощастило, хірургам дніпропетровської лікарні ім. Мечникова вдалося практично по міліметру зібрати його пошматовану руку. Таким самим дивом вдалося врятувати й око розвідника. Металевий осколок зайшов у нього збоку і повністю зруйнував сітківку. Майже дві години лікарі збирали її по клаптиках, потім залили око спеціальним силіконом, аби вона могла прирости, пізніше поміняли помутнілий кришталик, і він знову повернувся у стрій…
Кохана допомогла пережити повернення з ДАПу
Пригадуючи пережите, Андрій каже, що неабияк допомагала вижити кохана Таня. Він познайомився з нею випадково. У листопаді 2014-го, між його відрядженнями в ДАП. Андрій і Тетяна сіли в рейсовому автобусі в сусідніх кріслах. Вони проговорили безупинно кілька годин, ніяковіли й усміхалися, коли раптом виявилося, що Тетяна доїхала до своєї станції. Зрозумівши, що не зберіг жодних її контактів, Андрій підбіг до дверей автобуса, що вже рушив далі, і крикнув: «Як же ми з тобою зустрінемося, красуне?» Тетяна у відповідь прокричала йому номер свого телефону.
— Записати його тоді було просто ніде. Ні клаптика паперу, ні ручки. В руках лише напівпрацюючий телефон, який працював лише на прийом. Допомогла професійна звичка запам’ятовувати багато інформації. Усю дорогу, повторював ті цифри, беріг, мов найцінніший скарб, — каже Гречанов.
Думки про дівчину, її підтримка неабияк допомагали йому, особливо в останні дні перебування у ДАПі. Вона підтримувала його і у госпіталі, вона чекатиме його з… полону. Але про це далі.
Після виходу з аеропорту увійшов в російський ТОП-10 найнебезпечніших українських воїнів
Після виходу з аеропорту, трохи підлікувавшись та оговтавшись від поранень, він повернувся в район проведення АТО. Знову очолював підрозділ розвідки, який діяв на «гарячих» ділянках. У липні 2015-го на легендарного «кіборга», який за рейтингом терористів очолював топ-10 найнебезпечніших для них українських бійців, улаштували справжнє полювання.
— Його метою, як дізнався згодом, було не лише нейтралізувати мене, а й обміняти на майора Стрєлкова — російського спецпризначенця, який був засуджений в Україні за терористичну діяльність, — розповідає Гречанов.
…«Рахман» саме повертався із розвідки. На зворотному шляху його екіпаж потрапив у засідку.
— Спочатку вдавав волонтера, та російські специ добре знали, хто перед ними, — каже Андрій.
«Рахмана» повезли спочатку в Горлівку, допитували з особливим садизмом: ламали плоскогубцями пальці, вибивали ребра, били струмом…
— Я придумав легенду і сам у неї повірив. Цієї лінії дотримувався до останнього, переймався тільки тим, що мою приналежність до армії видасть виправка та… оберіг — куля на шиї, яка саме на Покрову, чотири роки тому, влучила мені просто в ділянку серця, але застрягла в магазині, що був у кишені розвантажувального жилета… Відтоді я його не знімав, гадаючи, що він мене захищає. Та, як виявилося, цим я переймався даремно. Коли російський боєць сказав: «Досить клеїти дурня, майоре» (звання підполковника Гречанов отримав по поверненні), я зрозумів, що марно приховувати, що я офіцер, — розповідає «Рахман».
За визволення легендарного розвідника тоді боролися всією Україною. Президент Петро Порошенко підписав помилування для Стрєлкова та особисто зустрічав Гречанова в аеропорту. А після приїзду в резиденцію зі свого телефона подзвонив матері героїчного воїна, аби подякувати за хороброго і відважного сина.
Далі йому пропонували високі військові посади, та «Рахман» відмовлявся. Єдине, що попросив у Президента, — дозволу повернутися на службу в свій підрозділ, аби продовжити виконувати свій обов’язок перед Батьківщиною.
Далі він служив у підрозділі морської піхоти. Чонгар, Бессарабія, Схід… потім була нацгвардія і знову Збройні сили. Андрій Гречанов завжди там, де потрібна допомога.
— Доля знову закидала мене туди, де колись після закінчення Київського військового інституту сухопутних військ уперше потрапив на службу, — розповідає Гречанов.
1996 року у районі Придністров’я було досить неспокійно. Уже тоді, очолюючи взвод розвідки, молодий офіцер побачив немало. Та про те, що потрапить на таку війну, тоді навіть і подумати не міг. Після 17 років служби в армії 2009 року у званні майор навіть вийшов на пенсію. Думав, займатиметься садівництвом та приділить час своєму хобі — археології. Та коли російські агресори захопили Крим, та ще й увірвалися на Донбас, зрозумів — без армії не може. Без роздумів пішов у військкомат та знову підписав контракт.
— Ніколи мою рідну землю не будуть топтати ані різні «зелені» тварюки, ані окупанти, — каже Андрій Гречанов.
Його фото посеред руїн розбитого численними обстрілами термінала ДАПу, зроблене американським кореспондентом та автором роману «Аеропорт» Сергієм Лойко побачив увесь світ. Вражений мужністю і хоробрістю українського офіцера журналіст після проведених у його підрозділі кількох днів, назве «Рахмана» «кіборгом» номер один, а відомий режисер Ахтем Сеїтаблаєв зробив Андрія одним із прототипів героїв свого фільму про захисників ДАПу…
Сам офіцер своїми справами не хизується. Навіть тепер, коли з тих подій минуло кілька років, він зважує кожне слово, чи то остерігаючись, що необережна фраза у воєнний час може бути використана ворогом, чи досі не може без болю згадувати пекельні дні перебування в аеропорту, які, попри всі жахіття та втрати, виявили справжню міць і незламність наших воїнів. Не кіборгів, а простих українських воїнів. Захисників Батьківщини!
