У нього за спиною акумульований досвід ще з 2014 року. Брав участь у боях за Дебальцеве. Зі снайперською зброєю — на «ти». Військовий констатує, що снайперу було легше працювати до широкомасштабного вторгнення,…
Його не зламали ані концтабори, ані карцери. Про життя українського поета, який не побоявся кинути виклик компартійно-кадебістському режиму СРСР, розповідає АрміяInform.
На світ майбутній поет з’явився 6 січня в селі Рахнівка — у звичайній селянській родині, де був четвертою дитиною. Згодом батьки – Семен Дем’янович та Ілина Яківна — переселились на Донбас. Після визволення краю від німців, Василько пішов до школи, яку закінчив у 1954-му зі срібною медаллю. Став студентом історико-філологічного факультету Донецького педінституту.
– Василь вирізнявся надзвичайним потягом до знань, — згадував його однокурсник поет Олег Орач. – А ще – писав вірші, вступивши до літературного об’єднання «Обрій». Перший вірш опублікував у «Літературній газеті», передмову до якого написав відомий на той час поет Андрій Малишко. Окрім чудового володіння українською, він знав німецьку, читав в оригіналі Ґете, Гейне та інших німецьких класиків.
Диплом отримав з відзнакою. Працював учителем української мови в одній із горлівських шкіл. З березня по жовтень 1963-го – літредактор газети «Соціалістичний Донбас», згодом — аспірант Інституту літератури імені
Т. Шевченка Академії наук УРСР. Тут, в аспірантурі, підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних статей, зробив кілька перекладів німецьких поетів Ґете, Рільке, а також Гарсіа Лорки. А ще він був активним членом клубу творчої молоді, до якого входили представники творчої інтелігенції шістдесятників.
– Вже тоді звернув увагу на Василя. Його роздуми про Україну, її минуле вирізнялися сміливістю, — розповідав Лесь Танюк – колишній керівник цього клубу.
У вересні 1965-го, перед демонстрацією стрічки «Тіні забутих предків», Василь звернувся до вщент заповненої зали, протестуючи проти арешту свого товариша Івана Світличного: «Хто проти тиранії – встаньте!»…
Вже незабаром він писав пояснювальну записку з приводу «бешкету»:
«Вважаю, що в таких умовах мовчанка є злочином… Я не міг стерпіти. Я не міг змовчати!». Реакція на це цілком зрозуміла для тих часів: його, зважаючи на «систематичні порушення норм поведінки», виганяють з аспірантури й гуртожитку. Цей день став днем відліку поневірянь, принижень і переслідувань поета, його двобою з радянсько-комуністичним режимом.
Мине багато років і Іван Драч під час спілкування з автором скаже:
«І в часи людиноненависницького компартійно-радянського режиму знаходилися люди, які кидали йому виклик, проходили табори. Та Василь жодного разу не йшов на компроміси з тодішньою владою, завжди був самим собою. І на волі, і серед колег, і в таборі. За колючим дротом, як пригадують інші борці з тоталітаризмом, не гнувся. Різав охоронцям правду в очі. Скажу відверто: таких, як Василь Семенович, було дуже мало не лише в Україні, а й на теренах колишнього Радянського Союзу».
Потрібно було заробляти на шматок хліба і Стус влаштувався до Центрального архіву, потім працював на шахті, залізниці, будівельником і навіть кочегаром на будівництві, в котельні, в метро. У 1966–1972 роках він старший інженер конструкторського бюро. У середині 60-х одружився з Валентиною Попелюх. Народився син Дмитро.
Весь цей час Василь Стус пише вірші, готує поетичні збірки «Круговерть» і «Зимові дерева», які схвально зустріли літературні критики. Але офіційні кола відмовились їх видавати. Тоді він звертається до Спілки письменників УРСР і навіть до Центрального комітету КПУ, Верховної Ради, заявляючи, що цим самим порушують його права як громадянина. А ще він сповіщає компартійних вождів про арешти в середовищі творчої інтелігенції. Його «не чують». Стус потрапляє під нагляд всесильного КДБ як антирадянщик. Знаючи, чим це загрожує, на початку 1970-х приєднується до Гельсінської групи захисту прав людини. 12 січня 1972-го поета арештовують, і він майже 9 місяців перебуває у слідчому ізоляторі.
В архіві СБУ збереглася шеститомна кримінальна справа Василя Стуса. Коли читаєш протоколи допитів, висунуті проти нього обвинувачення, розумієш всю жахливість тієї системи, що панувала понад сім десятиліть. На замовлення «вірних дзержинців» старший науковий співробітник Інституту літератури імені Тараса Шевченка Арсеній Каспрук пише на поетичну збірку «Зимові дерева» рецензію: «Бридкішої гидоти, жахливішої зненависті не міг придумати найвинахідливіший упереджений проти нашої дійсності фантазер. Не треба доводити, що книжка Стуса шкідлива всім ідейним спрямуванням, усією суттю. Нормальна неупереджена людина прочитати її може лише з обридженням, зі зневагою до «поета», що так порочить свою землю і свій народ…».
А ось як він оцінив іншу збірку: «З художнього боку вірші Стуса — це якась маячня, злобливе белькотіння, а з громадського, політичного — це свідомий наклеп, очорнювання й оббріхування нашої дійсності».
У вересні 1972-го Київський обласний суд за звинуваченням в антирадянській агітації й пропаганді засуджує Стуса до 5 років неволі й 3 літ заслання. В останньому слові поет сказав: «на руках рецензента Каспрука моя кров, як і на руках слідчих Логінова, Мезері, Пархоменка, судді, прокурора й адвоката, накиненого силоміць». Василь знає: за ці слова можуть збільшити тюремний термін, але кидає в очі гнівні слова і рецензентам, стверджуючи, що «їхня вина у проведенні масових репресій така ж, як і кадебістів».
Покарання відбував у таборах Мордовії й Магаданщини. Після закінчення терміну ув’язнення його висилають у селище імені Матросова, де він працює на золотих копальнях. Звідтіля надсилає до Верховної Ради колишнього СРСР листа з відмовою від громадянства: «Мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – значить бути рабом…».
Повернувшись у Київ, Василь приєднується до Гельсінської групи з прав людини. У травні 1980-го визнаний «особливо небезпечним рецидивістом» і засуджений до 10 років примусових робіт і 5 років заслання. У постанові суду сказано наступне: «Стус, бувши судимим, не став на шлях виправлення. З березня 1977 року, перебуваючи на засланні в селі Матросове… а з серпня 1979-го, мешкаючи в Києві, з метою підриву й ослаблення радянської влади проводив агітацію… шляхом поширення наклепницьких вигадок, що порочать радянський і суспільний лад».
Покарання відбував у Пермській області – у таборі, розташованому в селищі Чаусове.
Одного вересневого ранку 1986 року дружина отримала повідомлення про смерть Василя. Всупереч її проханню, поховання відбулось без присутності рідних, а саму смерть поета приховували до середини жовтня. У листопаді 1989-го Василя Стуса, Олексу Тихого і Юрія Литвина, які теж склали свої голови в цьому таборі і були поховані на місцевому цвинтарі, перепоховали у Києві на Байковому кладовищі.
У 1990-му пленум Верховного Суду УРСР реабілітував Василя Семеновича. Посмертно.
«Впевненості, що помер своєю смертю, немає…»
Василь Овсієнко теж був багатолітнім в’язнем радянських таборів. Один із термінів відбував у тому ж таборі, що й поет. Ось як він згадує останні дні його життя:
– 28 серпня 1985 року Василя Стуса посадили в карцер. У чому звинуватили вже востаннє? Він узяв книжку, поклав її на верхні нари й так читав, спершись ліктем. А наглядач заглядає — прозурка там така є — і каже: «порушуєте форму заправки білизни». А що потрібно? Поправте подушку. Ну, Стус поправив подушку, став у іншу позу.
На нарах не можна сидіти. І раптом з’являється рапорт, що Стус у робочий час лежав на нарах у верхньому одязі. Оголошують 15 діб карцеру! З лівого боку приміщення були наші камери, де ми сиділи, а ці карцери — у торці, їх чотири, зв’язку з ними немає ніякого. Найближче до нього тоді був Левко Лук’яненко. Між ними може метрів 10 відстань була. Левко слухав, чи в коридорі є наглядач. Коли його не було, то він гукав: «Василю, здоров!». І Василь відгукувався. Ще 2 вересня чути було голос Василя. Його водили до начальства і чимсь там погрожували. Він, виходячи від начальства, так голосно, щоб ми в камерах чули, повторював: «Накажу, накажу… Та хоч знищіть, гестапівці!».
Так він їх називав. 3 вересня ввечері теж було чути, що він просив «валідолу», отже, йому було зле із серцем…
4 вересня Левко гукав Василя, але він не відгукнувся. Відчувалося якесь напруження у всій тюрмі, забагато начальства. Коли Левка вели на роботу, то, замість двох, їх стояло четверо. Одне слово, якась тривога. І ми впродовж кількох днів записувалися до начальства на зустріч, щоб пояснили, де ж Стус.
– Це не ваша справа, його тут немає. Ми не зобов’язані відповідати про інших ув’язнених, — отакі були відповіді.
Особисто я дізнався про те, що Стуса немає в живих, аж через місяць. 5 жовтня мене викликав кагебіст Ільків Василь, і я в розмові з ним почав називати всіх померлих у цій тюрмі: Михайло Курка, Акперт Карімов, Юрко Литвин, Олекса Тихий, Валерій Марченко, Василь Стус. Назвавши Стуса померлим, я спровокував його, і він це підтвердив. Тут моє серце і впало…».
Дмитро Стус, син Василя Семеновича Стуса:
«Запам’ятався травневий день 1980 року, коли працівники КДБ проводили у нас обшук і арештовували батька. Прощаючись зі мною, він сказав:
– Сьогодні, синку, ти пережив, може, найбільше приниження й розчарування у своєму, ще не такому довгому житті. Я знаю, як буває прикро чоловікові від усвідомлення безсилля. Прикро, як ось мені зараз, від того, що бачиш біду, бачиш несправедливість, а ніяк зарадити. Але мусимо терпіти…
Я не знаю, чи ще побачимось, а тому прошу тебе лише про одне. Прости сьогоднішній день оцим людям, співробітникам КДБ, які завдали тобі, мені й мамі стільки болю. Вибач їм, але запам’ятай як досвід, щоб ніколи не завдав нічого подібного іншим. Попри всю неправду, треба вміти любити, вірити, зберігати надію. Знай це, або, поки, вір. Я, на жаль, уже не можу, стомився, чи що, вибачати».
Потім батько прощався з мамою. А я вже не міг осягнути почутого й лише за кілька десятиліть… збагнув, що саме 15 травня мав найважливіший урок у своєму житті – урок любові.
Коли зачинилися двері, я бачив лише чорні мамині очі. І в моторошній тиші, що запанувала у квартирі, не міг спекатися підлої думки про те, що ті очі – найстрашніша плата за право бути собою.
Після цього я бачив батька всього один раз, коли разом з мамою провідував його в таборі, де він відбував покарання. Чи відчував як син Василя Стуса «опіку» КДБ? Звісно, що так. Комітетчики постійно смикали мене, не пов’язуючи це з цією обставиною. Але я ж все прекрасно розумів. Навіть коли служив у колишній Радянській армії, то про мене «не забували» офіцери особливого відділу – філіалу Комітету держбезпеки. Пам’ятаю те, як у вісімдесятих, коли всі мої друзі за спелеоклубом, де я тоді займався, збиралися їхати до Югославії в печери, мене поставили перед фактом, що я не можу їхати. Я не міг вчитись на гуманітарних факультетах радянських вишів, наприклад, у театральному інституті, про що так мріяв. Це було образливо, прикро, але я навчився терпіти…».
