Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
10 грудня в Національному військово-медичному клінічному центрі «ГВКГ» представники Національного проєкту «Книга рекордів України» зафіксували рекорд у категорії «Медична евакуація найважчого пацієнта на стандартних ношах реанімобіля типу “С”». Кореспондент АрміяInform з’ясовував обставини неймовірного та дивовижного випадку в медицині.
В один із травневих днів цього року з Деснянського військового госпіталю зателефонували до Київського головного і повідомили про хворого військовослужбовця з підозрою на тромбоемболію легеневої артерії. Це одне з найпоширеніших ускладнень багатьох захворювань, що становить загрозу для життя людини.
– У розмові анестезіолог поінформувала про стан пацієнта і наміри везти його до Києва, – розповів начальник відділення реанімації та інтенсивної терапії столичного госпіталю підполковник медичної служби Василь Горошко. – З’ясувавши телефоном подробиці, стало зрозуміло, що хворий у вкрай важкому стані. Ускладнювало ситуацію те, що він мав вагу майже 230 кілограмів. Тому я порадив негайно зупинити транспортування пацієнта до Києва та стабілізувати його стан.
Наступного дня, в п’ятницю, Василь Горошко з кількома спеціалістами, взявши спеціальні ліки, виїхали до Десни, аби надати колегам консультативну допомогу та узгодити тактику лікування.
– Коли ми оглянули пацієнта, який вже був підключений до апарату ШВЛ, то переконалися в нашій правоті – він був нетранспортабельний, – розповідає підполковник Горошко. – Дорогою могли виникнути незворотні процеси. Дружині хворого пояснили всі ризики перевезення чоловіка в такому стані до Києва, а з лікарями узгодили терапевтичні питання. Були поставлені центральний венозний катетер, зонди.
У вихідні київські лікарі підтримували постійний зв’язок зі своїми деснянськими колегами, обговорювали перебіг лікування. На вечір суботи стан хворого покращився, неділя додала ще більше оптимізму. І в понеділок київська бригада лікарів на реанімобілі вирушила до військового гарнізону «Десна», щоб здійснити евакуацію хворого.
– До евакуаційної групи було запрошено ще й отоларинголога-хірурга, в обов’язки якого входило накладання трахіостомічної трубки, – пояснює Василь Горошко. – Із собою взяли три транспортні апарати ШВЛ для того, щоб вже на місці зорієнтуватися, який з них підійде для використання під час евакуації, адже пацієнт з такою вагою потребував потужного апарату. Залишалось завантажити пацієнта в реанімобіль.
Евакуаційна бригади передбачила, які можуть виникнути труднощі під час транспортування хворого. Справа в тому, що медичні ноші розраховані на пацієнта з максимальною вагою 170 кілограмів. Сподіватись, що витримають, було небезпечно. Тому медики вирішили застосувати міцний щит, який використовують для пацієнтів з травмою хребта. Він витримує навантаження у 250 кг.
– У нього був єдиний недолік – він вузький, – продовжує розповідь Василь Горошко. – Якби ми поклали на нього нашого велетня, то не мали б змоги за щось учепитися для його перенесення. Тому спочатку під хворого розстелили спальний мішок (звичайне простирадло не витримувало і рвалося). Потім десять хлопців підняли його і поклали на щит. Далі буксирувальним ременем «зашнурували» пацієнта, використовуючи «вушка» на щиті. Добре все зафіксували, а всі катетери вивели назовні.
Чимало довелося медикам поміркувати, як змонтувати мобільні апарати ШВЛ так, щоби вони безперебійно підтримували дихання хворого дорогою. Покроково було прораховано, скільки працюватиме один апарат, поки хворого донесуть до автомобіля, скільки часу потрібно, аби підключити його до апарату, що «продихає» легені, в салоні… Тобто були ретельно відпрацьовані всі дії кожного члена бригади.
– П’ять осіб з одного боку, стільки ж – з другої, поруч апаратура, монітор, і понесли, – пригадує Василь Романович. – Ліфта немає в корпусі, тому сходами несли дуже обережно, не поспішаючи.
На вулиці біля реанімобіля ще чекали люди, щоб допомогти. Водій помалу підкотив ноші, але команда не повністю опускала на них пацієнта, а підтримувала, і так обережно хворого завантажили в салон.
– Там його швидко підключили до апарату ШВЛ, – говорить Горошко. – Хвилин десять поспостерігали за ситуацією, і лише коли впевнились, що все працює, обережно рушили до Києва. З дороги зателефонували до госпіталю і доповіли ситуацію. Начальник медчастини полковник Олександр Циц організував людей, щоб допомогти транспортувати пацієнта з реанімобіля до реанімаційного відділення. Зволікань не було, і медперсонал був готовий нас зустріти.
У госпіталі пацієнт, за словами Василя Горошка, отримав тромболітичну терапію, яка була направлена на розчинення тромбу всередині судини за допомогою лікарських засобів. Все це дало позитивний ефект, і в подальшому стан пацієнта не лише стабілізувався, а й спостерігалася стійка позитивна динаміка. Згодом його з реанімації перевели в клініку пульмонології, де й тривало лікування.
Під час нашої розмови з начальником відділення до кабінету зайшов чоловік у спортивному костюмі.
– А ось і наш пацієнт, – усміхнувся підполковник Горошко.
– Прапорщик Анатолій Бойченко, – представився чоловік. – Старшина навчальної роти 169-го навчального центру імені князя Ярослава Мудрого.
За словами Анатолія, під час лікування він схуднув на 120 кілограмів. Почувається добре: цукор нормалізувався, ін’єкції з інсуліном стали непотрібними, артеріальний тиск 120 на 70.
– Я ж розумію, що залишили мене на цьому світі розумні голови й добрі руки лікарів госпіталю, – говорить Анатолій Васильович. – Адже я двічі був у стані клінічної смерті. На службі навіть дехто пропонував скинутися мені на «костюмчик». Але ось завдяки Василю Романовичу Горошку, якого я віднині вважаю своїм «хрещеним батьком», я маю щастя жити.
За плечима у прапорщика служба в підрозділі спецпризначення ще наприкінці 80-х років, вильоти на завдання в Афганістан, у Карабах. З 2016-го підписав контракт і служить в Десні. Як інструктор кілька разів виїжджав у район розташування наших військ на Донбасі. Після повного одужання і відпустки готовий продовжувати службу. Утім, останнє слово повинні сказати лікарі.
Час від часу у світі, і зокрема в Україні, трапляються дивовижні історії з медицини, які без сумніву заслуговують на увагу. Ми можемо дізнатися з Книги рекордів Гіннеса, хто прийняв найбільшу кількість пігулок, скільки тривало найдовше оперативне втручання, хто тримає рекорд щодо найбільшої кількості ін’єкцій тощо. У нашому ж випадку, крім фіксації великої ваги в пацієнта, присутня дуже важлива складова рекорду – врятовано життя людини. А це, погодьтесь, набагато важливіше за будь-який рекорд.
Сертифікати, які засвідчують встановлення Національного рекорду України було вручено начальнику Національного військово-медичного клінічного центру «ГВКГ» генерал-майору медичної служби Анатолію Казмірчуку, представникам клінік та відділень госпіталю, які брали участь в евакуації хворого, та Деснянського військового госпіталю.
