Невелика група офіцерів й аналітиків поставила під сумнів домінуючу доктрину важких літаків і довела, що майбутнє повітряних боїв — за маневреними, швидкими та порівняно недорогими машинами….
Сергій Лоскутов на псевдо «Лоскот» – дитячий письменник, громадський діяч та ветеран російсько-української війни. Закінчив архітектурний факультет за напрямом «Мистецтво» у Київському національному університеті будівництва i архітектури. Працював архітектором, дизайнером та інженером. Брав активну участь у реконструкції Національного музею Тараса Шевченка. Воював у районі АТО в першій хвилі мобілізації. На волонтерських засадах допомагає в сфері реабілітації дітей та дорослих із особливими потребами, а також є волонтером програми «Рівний рівному» (Всеукраїнська спілка учасників бойових дій «Побратими України»).
– На дворі майже Новий рік, зимові свята – це час казок, мрій та сімейного затишку. Тому про війну згадувати особливо не хочу. Якщо коротко: у 2014 році мене за повісткою мобілізували до 72-ї окремої механізованої бригади. Вперше з ворогом довелося зіткнутися біля Маріуполя. Далі були важкі бої аж до кордону з РФ. Виходив із оточення через Росію. Після контузії та лікування в госпіталі потрапив знову на війну. Весною 2015 року був демобілізований та повернувся додому на Київщину, –розпочав нашу бесіду Сергій Лоскутов.
Сьогодні «Лоскот» пише дитячі книжки. Ідея про це виникла ще на війні. За його словами, хотілося якось абстрагуватися від побаченого. Перші казки народилися під час бойових дій, які він записував у зошити.
– Щоправда, один забрали російські військові, після того, як підрозділи 72-ї бригади перетнули кордон. Один із російських полковників вирішив, що в зошиті знаходяться якісь коригування, – із сумом пригадав Сергій.
На запитання чому саме дитячі книжки, він каже, що там немає ні страху, ні жахіть, все по наївному просто та відкрито. За класикою жанру дитячих казок – у них присутня сторона добра та зла і перша завжди перемагає.
До речі, спонукала до написання книжок дитяча письменниця Тетяна Стус. Одного разу вона дізналася про те, що «Лоскот» пише казки та наполягла на їх виданні. І вони стали популярними на українському ринку.
– Мені завжди дуже щастило на хороших людей, які мені допомагали та спонукали до дій, – каже Сергій.
Нещодавно він завершив роботу над черговою казкою під назвою «Чубзики». Особливістю цієї книжки є те, що всі ілюстрації автор малював сам від руки.
Загалом з-під пера Сергія вже вийшло майже з десяток книжок. А саме: «Великі собаки бояться маленьких дівчаток», яка потрапила в десятку найкращих книжок на «BBC», серія книжок про відьму Кукарачу «Хлопчик і відьма», «Поганий день і веснянки» та «Кукарача і зубна фея», «Жаринка, що стала зорею», «Сім казок Закрученого хвостика» шрифтом Брайля для дітей з вадами зору, «Таємне завдання капітана Кепа». За словами автора, ці книжечки розраховані на дітей від двох років. До речі, деякі з них видані іншими мовами закордоном. Також триває робота над книжками для підлітків.
Ще одним суттєвим фактором, який допоміг справитися зі спогадами з війни, стала допомога іншим людям.
– Після війни я почував себе кепсько. І хоча пройшов реабілітацію, ще два роки після тих подій було не по собі. Врятувало те, що почав допомагати незрячим. Одна дружина також учасника АТО, яка є незрячою, після того, як дізналася, що пишу дитячі книги, попросила про допомогу, – зазначає Лоскот.
Згодом він почав приходити та спілкуватися з дітьми, водити їх у Карпатські гори.
– Дійсно, коли допомагаєш їм, то в голову приходить менше поганих думок. Адже бачиш, що люди є інвалідами, а в тебе є очі, руки та ноги. Тому скаржитися на життя не варто. Взагалі діти з вадами зору виявилися настільки оптимістичними та життєлюбними, що мимоволі також поряд із ними стаєш таким же, – розповів Лоскот.
Він пригадав один цікавий випадок, коли під час ігор та занять у незрячих запитали, якщо б у вас була чарівна паличка, що б ви загадали? І жоден із них не сказав, що хоче мати нормальний зір. Натомість діти бажали батькам та своїм ближнім здоров’я, статків тощо, але не собі.
– Це вражає, дивує та надихає. Тому моя порада ветеранам: допомагайте тим, хто дійсно цього потребує, і все у вас буде гаразд. І навіть, якщо на думці муляє «я нікому не потрібен» – це не правда! Усі потрібні, адже в Україні чимало людей, які потребують уваги.
