Усі відстрочки від призову зі сталими підставами тепер продовжуються автоматично в Резерв+. Також відстрочку можна буде оформити чи продовжити офлайн в центрах надання адміністративних…
У 2014-му після Майдану успішна дизайнерка ландшафтів Ірина Цвіла, яка спеціалізувалася на створенні трояндових садів, відбула воювати на Донбас. Чотири роки боїв, смерті, крові, поту, сліз далися взнаки. І нині, у мирному житті, її рятують від тяжких повоєнних синдромів знову ж таки квіти – але вже в іншій іпостасі.
Крок до смерті, кошенята й мінометні ящики
Авдіївська промзона. Зима 2015-го. В улюблениці взводу кішки Машуні почалися пологи. А в жодному окопі й бліндажі не знайшлося вільного ящика під кубло для приплоду. Тому, засліплена материнськими почуттями, Ірина, про все забувши, добігла до ближніх тилів і стрибнула в першу-ліпшу приховану автівку. Рвонула до розбитих обстрілами гаражів. Знала, що ту локацію іноді використовували для роботи наші мінометники, там мали залишатися порожні ящики з-під мін.
Заїхала у комплекс, вискочила на всипану залізяччям землю, огляділася. І тут… З навколишніх боксів організованою зграєю тінями виринули здоровенні бородаті дядьки. Вдягнені вони були в казна-які камуфляжі, знаків розрізнення не мали. Оточили жінку, стали стовпами, мовчки розглядають з якимось хижим виразом закопчених обличь.
Ірина знала, що витворяють бойовики із полонянками. А вона була ще й у формі, з погоном і шевронами. У такій ситуації лишалося тільки молитися, щоби вбили швидко, не мучили
Руки жінки рефлекторно смикнулися до плеча, до правого стегна. О Господи, що за лишенько – з поспіху, роззява, зоставила в бліндажі автомат і пістолет. Звідти до гаражів рукою подати, тож їй і на думку не спало, що тут можуть критися зайди. У голові кілька разів дзенькнуло: «Це заліт, бійцю!».
На душі стало моторошно й пусто. Знала ж бо, що витворяють бойовики з полонянками. А вона ще й у формі, з погоном та шевронами. У такій ситуації лишається тільки молитися, щоби вбили швидко, не мучили. Але тут до Ірини ступив, мабуть, старший серед них. Та неочікувано обізвався рідною: «Ну, і хто ми, панночко? Що тут робимо, кого шукаємо?».
Іра ледь не розревілася від полегшення, затараторила про кошенят, кубло і ящики. Чоловіки ж, тамуючи усмішки, м’яко її заспокоїли. Вони, мовляв, зараз допоможуть із тарою. Бігцем розсіялися по боксах й за кілька хвилин набили ящиками її автівку під самий дах. Домовилися про зв’язок із її підрозділом та «благословили на поміч» кошенятам.
…То був перший і водночас останній раз, коли солдат Цвіла на фронті хоча би на хвилинку випустила з рук зброю.
Етнічний німець, громадянин РФ, український воїн
Наші дні. Цікавлюся в Ірини про її найважчий день на фронті. Жінка відмахується: що такого, на війні як на війні. Нестерпний біль приносить лише втрата побратимів. Щонайбільше, коли їх смерть наздоганяє тебе тут, у царині цивільної байдужості. Вона відчула себе буквально розчавленою горем, коли вже після звільнення в запас отримала звістку про загибель від снайперської кулі свого бойового напарника Віктора Штанга. Її привели до нього на позицію зі словами «Ось тобі новий боєць». Чоловік аж заклякнув. Мовчав кілька хвилин, лишень розглядав її якось… задумливо, з журою. Але потім вони пройшли таке, чого не побажаєш ворогу. Думали однаково, ділилися останнім. «Казах» став для неї старшим братом і другом, вона – другом і сестрою.
Етнічний німець Віктор Штанг, із висланих Сталіним у Казахстан, приїхав битися за Україну із РФ, владу якої люто ненавидів
Чому «Казах»? За походженням Віктор Штанг був етнічним німцем із висланих Сталіним у Казахстан. Звідси і позивний. Він вивчив досконало українську, завів козацького чуба. Взагалі ж, приїхав битися за Україну з… РФ, владу якої люто ненавидів. А от в Ірини ненависті до росіян не було й нема. Огида тільки. Гірше ставлення хіба що до запроданців і байдужого чиновництва.
Час повстання, квіти, рукотворні раритети
Наші дні. Цвіла щиро спілкується з людьми тільки у ветеранському середовищі. Каже, що й за два роки після звільнення її до сказу доводить, наприклад, звернення до неї касирів у крамниці російською. А якось у маршрутці схожий на бугая водій їй бовкнув: «Знаємо, чим ви цю убедешку в АТО заробили». Тоді їй подумалось: «Господи, як гарно, що я без зброї! Не розуміють отакі тварюки, кому завдячують їхнім ситим стійлом!».
Саме їхній «ватний» світогляд обивателя і не дав їй повернутися у професію, до створення трояндових садів. Навіть попри те, що деякі колишні клієнти допомагали її підрозділу на фронті матеріально, налагодити місток зі своїм бізнесовим минулим вона так і не змогла.
Якось у маршрутці схожий на бугая водій бовкнув Ірині: «Знаємо, чим ви цю убедешку в АТО заробили». А їй подумалось: «Господи, як гарно, що я без зброї»
Утім, вона знову повстала. Закоханість у квітковий світ таки витягла її з глибокої депресії, подарувавши друге дихання. Ірина захопилася створенням ювелірних прикрас із флористичними мотивами. Опанувавши себе, Цвіла захистила бізнес-план і виграла кілька грандів однієї з міжнародних благодійних організацій. На її кошти майстриня закупила обладнання з виготовлення оздоблень. Що з того вийшло – на фото…
У радості і в горі, творчості та виживанні
Грудень 2020-го. Київ. Уперше вони зустрілися в одній ротації на позиціях під Авдіївкою у лютому 2017-го. Їхні підрозділи виконували спільні завдання командування, й Ірина та Дмитро бачили один одного в бою. Вдруге Ірину Цвілу й добробатівця з батальйону «Золоті ворота», а пізніше військовика бригади ЗСУ Дмитра Ландара звела разом виставка «Творчі студії майстрів-ветеранів», яку організувала Спілка учасників, ветеранів, інвалідів АТО і учасників бойових дій – «СУВІАТО». Дмитро творив надзвичайно складні у виконанні речі техногенного мистецтва стилю «стімпанк».
Учорашні вояки зустрілися, наче колись розлучена жорстокою стихією близька рідня. Повернення в цивільне життя через мистецтво їх не здивувало. Бо одного духу люди, одного гарту – народжені захищати…
