Країна-агресорка тривалий час намагалася насаджувати нам свою культуру та мову… Навесні 2022 року у відомого українського музиканта, телеведучого та військовослужбовця Миколая Сєрги народилася…
Кличко – льотчик, Верещук – кадровий офіцер, Павлік – Снігуронька, а Зібров – «дід» Гришка. До Дня Збройних Сил відомі українці розповіли, як служили в армії.
Ексклюзивно для АрміяInform історії і фото з їхньої армійської юності.
Віктор Павлік
Про свої молоді роки і військову службу в далекому Узбекистані відомий співак розказує з захватом і дуже детально, наче з армії повернувся учора, а не понад 36 років тому.
– На строкову службу мене призвали у 1984 році. Після 6 місяців служби у Воронезькій учебці був розподілений у місто Навої – Узбекистан. (Це щоб ви уявляли, понад 6 тисяч кілометрів від Києва). Тому всі хлопці з України – були мені, як брати. Я був там начальником клубу, хоч це і офіцерська посада, але я мав хороший авторитет після Воронезької учебки, яка вважалася однією з еталонних закладів вишколу військових для всього Союзу (до слова, нашу присягу приїжджали знімати журналісти з центрального каналу для дуже популярної на той час програми «Служу Советскому Союзу»), до того ж гарно грав на гітарі, співав… Бувало, вночі будили – «Малий, зіграй нам щось…». То я вставав і грав (усміхається). А мій друг – Володимир Чумаченко з Одеси – був у мене в клубі кіномеханіком. Разом із ним ми одного разу і втнули одну цікаву історію.
Усе трапилося в ніч з 1985-го на 1986 рік. Зустріч Нового року і якраз мій 20-й день народження. Ми, як служиві та сміливі хлопці, вирішили зустріти це подвійне свято «по-людськи», тобто не в казармі, а зі знайомими дівчатами з містечка. З якими познайомилися під час концертів у місті.
Але у радянські часи дисципліна була така, що і комар не пролетить, особливо у свята контроль посилювався в рази, щоб хлопці не порушували дисципліну. На території – чергові, за парканом – ВСП. А до міста кілометрів 7-8 по безлюдній пустелі йти…
Як же нам викрутитися? Ми ось що придумали. Щороку у нашому клубі для дітей і офіцерів полку (у нас полк був 1800 осіб) артисти місцевого будинку культури проводили передноворічний «голубий вогник» з Дідом морозом, Снігуронькою і різними іншими казковими персонажами. А костюми, щоб не носитися, залишали у мене.
Ми з Володею придумали таку річ. Переодягнулися у ті костюми – він мав дуже чорну щетину, тому йому дісталася роль Діда Мороза, а я вже приміряв на себе образ Снігуроньки. Форму військову ми взяли в мішок, дочекалися зміни караула і через весь плац з впевненими обличчями попрямували до КПП.
Там довелося підключати справжню майстерність – вітали чергових, розказували, що «Снігуронька» не може говорити, бо натанцювалася, наспівалася… бо, якби я заговорив, то був би повний провал нашої «спецоперації». Так правдами-неправдами ми вибралися за ворота частини. Та не встигли видихнути, як на зустріч нам – патруль. Знов довелося розігрувати сценку з привітаннями і пояснювати, чому мовчить Снігуронька (усміхається). Аж поки нас не підібрав пізній автобус з робочими, які їхали в сусіднє поселення і хоч пів дороги нас підвезли.
Дійшовши до кишлаків – у яких переважно і жили місцеві, ми постукали у ворота. Наші дівчата не тямилися від щастя. Посходилися сусіди, бо там вважається величезною удачею зустріти Діда Мороза на Новий рік.
Поверталися у частину ми вже зранку. Пішки. У військовій формі. Поспішали, бо я мав обов’язок і честь зранку піднімати увесь полк – ставав посеред плацу і сурмив у трубу, а Володя вмикав музику для проведення ранкової зарядки. Але ми спізнилися на підйом. Не знаю, як там знайшли нам заміну… А ми, щоб скоротити шлях і не попастися черговому, – вирішили перестрибнути паркан біля клубу і одразу сховатися там. Але, як на зло, там саме проходив черговий частини…
– «Вас що? Цілу ніч не було?» – суворо запитав він.
Ми з Володимиром одразу збагнули, що сказати: «Товариш капітан, дозвольте доповісти. Учора командири відправили нас у місто вітати наших офіцерів з Новим роком в костюмах Діда Мороза і Снігуроньки. Ми так стомилися, що вирішили не обходити через КПП…Пробачте, що перестрибнули, через паркан» (наче паркан, це і є наша найбільша провина).
– А, вітали офіцерів… Ну – молодці, – похвалив нас черговий і відправив відпочивати» (сміється).
Після дембелю я ще кілька разів бачився з моїм товаришем по службі, коли був на гастролях в Одесі. А потім – житловий сектор, де жив Володимир, перебудували, дали йому квартиру, далі він переїхав у іншу… Словом, розшукав я його через 20 років за допомогою знайомого генерала МВС. Два місяці шукали. Здійснили величезну роботу. Але зустріч була неймовірною»…
Ірина Верещук
Пані Ірина відома загалу як народна депутатка Верховної Ради України та цьогорічна кандидатка у мери столиці. Та мало хто знає, що вона має військовий бекграунд. Ірина Верещук, на відміну від багатьох українських політиків, не просто пройшла військову кафедру чи відслужила рік-півтора строкової. За її плечима – п’ять років навчання у військовому виші, та роки військової служби. Чому у досить непростий для української армії час, ще зовсім юною, пані Ірина вирішила стати військовою та замість цивільних суконь обрала однострій – відома політикиня розповіла ексклюзивно для АрміяInform.
«Військовій службі віддала десять років: п’ять років навчання та п’ять років служби за контрактом. Мене часто питають: чому армія? Чесно відповідаю, що мріяла стати генералом, такою собі першою в Україні жінкою-генералом. Одним з моїх улюблених фільмів був «Солдат Джейн» з Демі Мур. Була дитиною з військовою романтикою. До речі, батьки не дуже схвалювали мого вибору військового шляху, але не заважали. Мама потім багато разів розказувала, як я бігла до них на КПП, коли вони з батьком вперше приїхали мене відвідати.
Напевно, військова освіта та служба – це не для всіх. Але особисто для мене це був справжній фундамент наступного життя. Я просто не уявляю, як склалось би моє життя без років в армії. У мене складний характер і багато енергії. Вважаю, що саме армія поставила мене в стрій, так би мовити. З роками стаю все більш вдячною колишнім командирам. Напевно тому, що багато моїх корисних звичок було закладено саме в армії, особливо в курсантські роки. Підтримання фізичного тонусу, самодисципліна, практичність, готовність постояти за себе та за товариша. Були і некорисні звички, але палити я кинула і обсценну лексику майже не використовую.
Головне, що я винесла зі своїх військових років, це розуміння, що чудес не буває. Треба до всього готуватись, багато працювати і не зважати на труднощі. Нам, курсантам, завжди говорили: пам’ятай, в складній ситуації ти не піднімешся до рівня своїх очікувань, а впадеш до рівня своєї підготовки».
Павло Зібров та Володимир Гришко
Народний артист Павло Зібров був «дідом» для відомого тенора Володимира Гришка.
Виявляється, співаки мають спільне армійське минуле – служили в одній частині на Київщині. Але коли Гришка призвали до армії, Зібров уже був «дідом».
Зібров розповів, що старші товариші відправляли відомого тенора у позачергові наряди на чистку картоплі, але виправдовувався, що у цьому більше був винуватим їхній спільний товариш – колишній міністр культури Василь Романчишин.
«Я його в наряд на картоплю не відправляв, йому давав наряди Вася Романчишин, бо тоді він був комсоргом, поважною людиною. І міг «виписати» наряди поза чергою», – каже Зібров.
Та додає, що все ж таки «дідами» вони не надто напружували Гришка, адже завдяки шикарному голосу той на першому ж концерті до якогось свята здивував товаришів та здобув авторитет всієї частини. А якщо ж хтось і дошкуляв юному тенерові, то той міг вчасно дати відсіч – покликати своїх друзів зі «Сталінки», які попереджали: «Будете «Гіві «ображати – за паркан не вийдете».
«Гіві» – таке прізвисько Володимиру Гришку дали армійські товариші через анекдот про грузина, який він розповів, а Павла Зіброва через прізвище називали «Зебра».
Та не все так весело у його армійських спогадах, каже Павло Зібров. Йому випало служити саме у час війни в Афганістані. Поїздка туди (хоч і не воювати, а співати) назавжди змінила його свідомість.
– Це був 1982-й. Строкова служба в армії. З ансамблем пісні і танцю Київського військового округу ми вирушили в Афган давати концерти. Летіли в «морозилці» – літаку, який віз продовольство і м’ясо. Але тільки спустилися з трапа, побачили три борти з «хрестом» – поранених і загиблих везли… Я ще тоді не знав, що за 20 днів там у мене відбудеться повна переоцінка цінностей. Я зрозумів, що найголовніше – це не кошти і маєтки, а коли руки-ноги у людини є, коли вона може чути, бачити… жити, – каже Павло Зібров.
Віталій Кличко
Про армійську службу відомого боксера та політика Віталія Кличка розповів його перший тренер – Володимир Золотарьов.
– Віталій дуже хотів служити в авіації – бути льотчиком, як його батько. Але коли сказав про це, офіцери, які відбирали на військову службу новобранців, випалили: «Яка авіація? Льотчик? Та ти в жодну кабіну літака не влізеш…» Довелося йти в Сухопутні війська, – каже Володимир Золотарьов.
Та пригадує, що саме завдяки батьку – майбутній чемпіон, а згодом і його брат, змогли досягнути таких висот.
– У Володимира Родіоновича вдома була жорстка дисципліна. Він виховував хлопців справжніми чоловіками. (Не дивно, що вони в дитинстві мріяли стати військовими, навіть рвалися в суворовське училище вступати). Тож, коли Віталій намагався пропустити тренування, я одразу дзвонив батькові. Питаю: «Володимире, а чого Ваш Віталій сьогодні на тренування не прийшов?» Той каже: «Як це не прийшов? Так Ви ж самі сьогодні дали йому вихідний…» «Який вихідний? У серйозному спорті вихідних не буває», «Зрозумів, за годину він буде у Вас !» І правда, за годину Віталій на тренуванні, як штик (усміхається). Я був суворим тренером. З першого ж дня знайомства не панькався з Віталієм, хоч він і був на той час чемпіоном української республіки з кікбоксингу. Може він спочатку й сердився на мене. Але вже пізніше і сам зрозумів, що без поважної причини тренування пропускати не варто і далі, без жодних нагадувань і примусу, йшов у зал працювати. Довелося докласти чимало зусиль, аби навчити його працювати потужно не лише ногами, як він це добре вмів, а й руками. Попри неймовірний талант і природну силу Віталія, ставити удар ми вчилися практично з «нуля». Але це тема іншої розмови, – каже Володимир Золотарьов.
Докладні спогади тренера про першу зустріч з Віталієм викладено у книзі Сергія Смирнова «Випробування рингом» у розділі «Знайомство з рядовим Кличко».
Нині Віталій Кличко – майор запасу. Але має він досвід і строкової. Тренер пригадує, як Віталій розповідав про першу свою ніч у казармі.
– Їм тільки видали військову форму, як один «дід» командирським тоном наказав носити воду. Але Віталій сказав, що буде відповідати лише на накази командира, а той, як і він – рядовий. Відповідь солдату категорично не сподобалася, але сам на сам зв’язуватися з на голову вищим хлопцем він не став. Побіг за підмогою. Віталій в одну мить всіх там порозкидав. Казав, що вийшла б знатна бійка, але черговий по частині розвів їх у різні боки.
Ніч у казармі у Віталія була напружена – чекав, що «діди» влаштують йому «темну». Але тієї ночі все було спокійно. А вранці на шикуванні оголосили, що серед всіх є чемпіон країни з кікбоксингу Віталій Кличко.
Після того «дід» сам підійшов, простягнув руку: «Що ж ти мені про це раніше не сказав?» Так інцидент був вичерпаний, більше Віталія ніхто нічого робити не примушував. Крім мене, – усміхаючись, каже тренер.
Анатолій Хостікоєв
Народний артист Анатолій Хостікоєв в армію потрапив у 24 роки у 1974-1976 роках.
– Коли прийшла повістка, я уже мав вищу освіту, довге волосся, гітару, свою програму в театрі імені Марії Заньковецької у Львові, де вже два роки відслужив. Можна було і не йти в армію. Але я був вихований у родині, де і батько, і мати пройшли через фронт. Мені було сказано – йти. І я пішов. Був переконаний, що залишаюся служити у Львові, відслужу у військовому ансамблі Прикарпаття, наприклад…
Коли мене попросили з речами на ешелон, я спочатку не зрозумів, що відбувається. Оклигав, що опинився далеко від України, десь уже в Сочі. Там я зіштовхнувся з зовсім іншою реальністю. У перший же день до мене підійшов «дід» і намагався відібрати іменний батьківський годинник, де було гравіювання: «Георгію Хостікоєву за сумлінну службу»… Сказав мені: «Солдате, знімай часи. Тобі ще довго служити, не відомо чи виживеш, а мені скоро на дембель…» То була перша моя бійка там. На щастя, годинник я відстояв. Він і досі зі мною.
Складність була у тому, що мені було вже 24 роки, артист… до мене і ставлення і вимоги були іншими. Але я сам собі сказав: маю бути на рівні з усіма, робити все, що мені скажуть. І чергував, і туалети чистив, і нічого не боявся. Але я не шкодую, що потрапив у справжні війська. Після служби в мене залишилися армійські друзі, із якими ми досі товаришуємо. Там мене навчили бути сильним духом і завжди захищати свої інтереси і свою гідність.
Були там і кумедні історії. На приклад, у Закавказькому військовому окрузі при штабі був Клуб, де діяв самодіяльний театр. Хлопці там збиралися і грали вистави. І ось мене викликають з гір, з точки (я служив у військах ПВО – протиповітряної оборони) в штаб у Тбілісі. І командир каже: «Рядовий Хостікоєв, ось у нас тут є театр, через неділю спектакль, а артист захворів. Ми повинні показати виставу. Тому, наказую – вивчити роль і зіграти у спектаклі!»
Я зробив вигляд, що підкорююся наказу, а сам зрадів, що хоч трохи відпочину від тієї «точки» і побуду в Тбілісі. Я вивчив роль, зіграв прем’єру. Поїхав назад до місця своєї служби. А потім до мене принесли газету «Ленинское знамя», де була моя фотографія і напис російською мовою: «Такого то числа, в окружному будинку офіцерів відбувся спектакль Цезаря Саладарі «Твой милый образ». У головній ролі виступив рядовий Хостікоєв, в минулому – артист»… (усміхається).
