Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
— Уже в перші дні служби в мотопіхотному батальйоні я закохалась одразу в сімсот чоловіків і дві дівчини. Ти не обирав людей, з якими сидітимеш в одному бліндажі, бігатимеш по фронтовому полі, питимеш у сирому підвалі розчинну каву, але вони одразу стали найріднішими, за яких усе віддаси… Раніше про найкращих друзів часто казали «ми з першого класу разом», а нині — «ми з першого року війни разом…» Мені чому на війні ніколи не було страшно? Бо завжди знала: піду без каски – одягнуть, забуду «броник» – віддадуть свій, почнеться обстріл – прикриють… Пам’ятаю, як у Новгородському, під час мінометного обстрілу, командир схопив мене, аж ніяк не тендітну дівчинку за плече, так що ногами землі не торкалась, і за якісь лічені хвилини «закинув» у найближчий бліндаж… І саме такі вчинки роблять його крутим командиром, а не зірки на погонах, численні медалі…
Її називають просто Даша. А, коли запитують, чим саме займається у підрозділі, жінка губиться…
– Важко відповісти одним реченням. Згідно з «шпк» – займаюсь документами, вирішую усе, що пов’язано з паперами. А неофіційний список можна перераховувати довго. На жаль, поки що такої посади ще не вигадали. Якщо з’являється нагальна потреба, закриваю її як волонтер, адже саме з волонтерства я і починала ще на початку війни; якщо потрібна юридична консультація військовослужбовцю чи його родині – знаходжу, хто проконсультує. Допомога психолога? Будь ласка! А ще мене часто називають позаштатним прес-секретарем.
За сім років армія стала невід’ємною частиною життя дніпрянки. Нині їй 38 років, а вже свій 32-й день народження вона святкувала в підрозділі.
– Контракт я підписала швидше із міркувань безпеки, аби легалізуватись у війську, – ділиться Даша. – Адже коли волонтером кілька разів потрапила під обстріли, щоразу думала про дитину… А починалось усе досить банально, як і в багатьох українців. До Майдану я особливо політикою не цікавилась: жила в своїй «бульбашці», в 2013-му стала мамою, мала невеличкий бізнес. Та, як почалась війна, стало вже не до байдужості. У Дніпрі тоді почала формуватись волонтерська спільнота. Медики, художники, вчителі, ресторатори, безробітні… усі об’єднались заради однієї справи. Спочатку я допомагала в госпіталі, пізніше через «сарафанне радіо» зі мною почали зв’язуватися підрозділи, потім почали до них їздити. Так і закрутилось… Дніпро – Водяне – Опитне – Піски – Луганщина… Намотували автомобілем небачений для нього раніше кілометраж. Щось віддаєш, на інше береш заявку і так по колу…
Жінка пригадує свої емоції, коли вперше вдалось «нашкребти» необхідну суму не на якусь аптечку чи форму, а на тепловізор.
– Він коштував 80 тисяч гривень, і ми чекали отримати якесь неймовірне обладнання. Аж тут поштою ще й без передоплати передають маленьку «штучку» і ти такий дивишся на неї і думаєш: «Що? І це все?» Це вже пізніше я стала досвідченішою і перестала дивуватись ні вартості військових гаджетів, ні їх вигляду… Десятками возили на фронт оптику, генератори, якийсь час мене навіть жартома називали «королевою генераторів».
І хоч Даша обіймає у батальйоні відносно спокійні «паперові» посади, за роки служби пройшла поряд із побратимами чимало небезпечних фронтових точок.
Не раз потрапляла в різні перипетії, адже географія бойових дій батальйону – досить серйозна. Це і Попасна, Зайцеве, Авдіївка, Світлодарська дуга, маріупольський напрямок, Щастя… Та, звісно, мій внесок у жодне порівняння не йде з нашим командиром, що пішов на перемовини з бойовиками без зброї, чи розвідниками, які продовжують виконувати завдання навіть, коли по них прицільно «працюють», чи із тими ж зв’язківцями, які налагоджують зв’язок під прильоти 120-го калібру… Тут – неймовірні люди й це не просто банальні слова.
Та все ж, коли сину виповнилось вже сім, Даша прийняла непросте для себе рішення спробувати стати для нього мамою, яка завжди поруч. Вирішила розірвати контракт і пожити цивільним життям. Та чи надовго?
