Сьогодні виповнюється два роки від початку Курської операції — безпрецедентної за задумом і виконанням кампанії, яка перенесла бойові дії на територію держави-агресора. Цей крок…
Ми спілкувалися з Володимиром кілька тижнів тому… Розмова з ним затягнулась не на одну годину… Надто вже непересічним виявився співрозмовник. Спілкувались про різне: службу у Криму, мрії про перемогу, підлеглих, плани після звільнення з ЗСУ, донечку Оленку, якій незабаром виповниться 7 років, захоплення туризмом. Ми відразу потоваришували з Вовчиком і запрошували один одного на сімейні туристичні вилазки. Я – на Вінниччину, познайомити з мальовничим Поділлям, він – на рідну Миколаївщину…
Коли повідомили про «2-200» неподалік Водяного – в голові відразу промайнуло «тільки б не…» На жаль… ворог влучив у Володимира…
Я не хочу писати про Володимира у минулому часі. Важко… Але так сталось, що це останнє його інтерв’ю. І хочеться, щоб усі запам’ятали його таким, яким він був насправді: хоробрим воїном, вірним побратимом, веселим товаришем, люблячим сім’янином, мудрим командиром, справжнім патріотом…
Першим, хто нас зустрів на ВОПі поблизу Водяного був сержант Володимир Бондарюк. Він енергійно вистрибнув із траншеї, відрекомендувався і скомандував водію HMMWV, на якому морпіхи люб’язно підкинули нас на передній край, сховати авто в капонірі.
– Взводний поїхав на батальйон (КСП батальйону. – Ред.), тож я тепер за головного. Давайте я швиденько проведу по позиціях, ви вирішите, де краще знімати, і – гайда на обід. На кухні Сан Санич майже закінчує куховарити, а він дуже не любить, коли його польові шедеври приходять їсти холодними, – сміється сержант.
З перших хвилин знайомства Вовчик підкупив своєю щирістю. Перед нами був доброзичливий, гостинний, завжди позитивний боєць. Ще й з кумедним позивним – «Піндос». Він квапливо водив нас по позиціях, хвалився професійно обладнаними вогневими точками, облаштованими бліндажами, фронтовими спортзалом і банею… Здавалось, він завжди у гарному гуморі, так і сипав жартами з будь-якого приводу… Та щойно «оживала» рація – серйознішав на очах й перетворювався на відповідального командира, завзятого воїна…
За обідом знайомимося з Володимиром ближче, розпитуємо про обстановку. Виявляється, для нього це вже п’ята ротація на передову і щоразу на Приазов’я. Він не багато розповідає про бойові епізоди, хоча каже щиро, що було їх немало. Доводилось і фізично знищувати ворога, і, на жаль, ховати бойових побратимів… А в армії опинився випадково.
Хлопець родом з Миколаївщини, виріс неподалік Первомайська, працював на СТО. У перервах між ремонтом двигунів багато подорожував і навіть не думав про військо…
– Якось заскочив до дядька, він якраз збирався на риболовлю з товаришем. Дядьків друг служив офіцером у місцевому військкоматі. Побачив мене і каже: «Слухай, хлопче, ти такий спортивний, ведеш активний спосіб життя… Не хочеш послужити у війську? Я тебе так і бачу якимось спецпризначенцем!» Офіцер дав мені диск із роликом. Я подивився і вирішив, що варто спробувати. Отакий збіг обставин.
Відтоді й закрутилось… Після навчального центру хлопець потрапив служити до Криму кулеметником у гірсько-піхотний батальйон, він з першого ж погляду закохався в півострів і був готовий битися й загинути за цю землю. Ділився, що й досі мріє очистити півострів від окупантів і піти у гори разом із сім’єю.
– Росіяни боялись, що хтось з нас не стримається і відкриє вогонь на ураження. Цей страх читали в їхніх очах, попри всю браваду. Наш батальйон саме повернувся з навчання. Рівень підготовки особового складу, злагодженість підрозділів, бойовий дух – все було на висоті. Але, можливо, забагато було військової бюрократії, не вистачало ініціативи й рішучості. До того ж велика кількість зрадників у вищих ешелонах командування. Поки наш батальйон тримав оборону, деякі представники вищого командування цілували триколор, стояли в черзі за москальською формою і водили кацапів у баню. Тьфу, гидота… Після виходу з Криму батальйон переформували й відправили воювати на Приазов’я.
– Чому «Піднос»? – запитую співрозмовника. – Скільки позивних чув за роки війни, здавалось нічим не здивуєш, та такий – уперше.
– Наприкінці 2015-го я приїхав з Литви, зі школи інструкторів у Понівєжесі, де вивчав бій у місті, штурм будівель. Наш старшина підійшов до мене і каже жартома: «Ну, все, Вовчику, ти пройшов школу НАТО, тепер ти як універсальний солдат і Рембо водночас. Буду тебе називати «Піндосом». Відтоді і причепилось…
– Може кави? – запитує чоловік. – Цигарку не пропоную, після одного випадку не палю й нікому не раджу. Не те щоб я раніше був затятим курцем, та після того, як тягнув пораненого разом з товаришем – взагалі зав’язав. Пам’ятаю, як учора. Поранений – важкий, замість ніг – криваве місиво, я тоді вперше побачив голу кістку… Ми з товаришем ривками тягнули його на безпечну територію метрів зо 200… Дихання не вистачало, аж в очах мутніло. Ледь дотягли… Після того, як дістались до медиків, я сів, дістав цигарку, зробив кілька затяжок і викинув. Зрозумів – усе, більше не палитиму. Тепер змушую всіх спортом займатись! Бо якщо в тобі недостатньо сили і витривалості, як же тоді будиш ворога знищувати чи рятувати товариша!
Володимир каже: спортзал, баня, кухня – це звісно, прекрасно, та найперше завдання нині – облаштувати позиції камерами, аби менше висовуватись…
– Попри перемир’я ворог продовжує регулярно провокувати зі стрілецького, прилітає і з АГСів, і з підствольників та РПГ. Та головною загрозою для нас є ворожі снайпери. А моє головне завдання – зберегти життя хлопцям, аби всі повернулись додому до своїх рідних і коханих…
Коли розмова заходить про родину, воїн одразу усміхається… Розповідає, що давно мріє разом із дружиною та донькою виїхати хоча б на кілька днів на природу, взяти собаку, намети, зануритись в атмосферу доброти та любові… Додає, що дуже любить своїх дівчаток, хоч і не завжди знаходить можливість їм про це сказати.
– Моя донечка – це моя гордість! Ми намагаємося виховати її в атмосфері любові. Любові до своїх рідних, до своєї країни, культури, природи рідного краю… Я схиляюся перед своєю дружиною. Бути дружиною військового країни, що воює, здатна тільки сильна жінка. Стільки років тягнути на собі побут, дім, виховання дітей – ось де справжня мужність…
