Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Широкине, Водяне, Павлопіль. Запеклі бої і втрати бойових побратимів. У свої 27 років командир десантно-штурмового відділення десантно-штурмової роти окремого батальйону морської піхоти молодший сержант Руслан з позивним «Марік» пережив чимало, але ніколи не жалкував про свій вибір стати військовим.
Чоловік родом із Маріуполя. Коли почалася війна, він навчався на політолога у Львівському національному університеті імені Івана Франка.
– У 2014 році я був на останньому курсі, тоді й почав шукати контакти з підрозділами морської піхоти, аби дізнатися, які необхідно підготувати документи, щоб потрапити до них на службу. Чому саме до морпіхів? Звісно, приваблювала можливість приєднатися до елітного підрозділу, але найбільшим мотиваційним чинником все ж таки стало те, що саме вони вели оборонні бої в районі мого рідного міста, – розповідає Руслан. – Тож наступного дня після захисту магістерської дисертації, не чекаючи офіційної церемонії вручення дипломів, я поїхав додому, до Маріуполя, пішов до військкомату, швидко оформив необхідні документи і вже за два тижні був у війську.
На фронт «Марік» потрапив у серпні 2015 року. Тоді його підрозділ виконував завдання в районі Широкиного. За кілька днів перебування на позиціях він швидко призвичаївся до військових буднів, звик до постійних ворожих обстрілів, звертав увагу на них лише на рівні фіксації, а не через острах.
Найгарячіший період був у 2016 році у Водяному. Морська піхота перебувала на першій лінії. По їхніх позиціях стріляли цілодобово: зранку, вдень, ввечері, особливо ж інтенсивно – вночі. Не цурався ворог застосовувати й артилерію. Але українські воїни відповідали противнику швидко та дієво. Проте, маючи за плечима не один бій, найбільше Руслан запам’ятав момент, коли його життя висіло на волосині й залежало не від нього, а від долі та випадку.
– Річка ділить Водяне на дві частини. Одну частину села контролювали ми, інша була «сірою зоною», а вже за нею, ближче до Комінтернового – позиції окупантів. Ми ходили в «сіру зону», де мали на горищах залишених будинків цілодобові спостережні пости. Нашим завданням було спостерігати й шукати шляхи заходу диверсійно-розвідувальних груп ворога в село. У жодному разі не вступати в бій, навіть коли виявимо окупантів, лише передавати координати в підрозділ, який вже мав би по них відпрацьовувати, – пригадує «Марік». – Одного разу російські найманці звідкись дізналися, де ми, і почали накривати з мінометів. А у нас ні підвалів, ні бліндажів, щоб сховатися. Лежиш і розумієш, що нічого зробити не можеш. Відраховуєш ці 17-18 секунд, поки «стодвадцятка» прилетить, чуєш як вона свистить, а потім лягає десь зовсім поруч. І так багато разів. Тоді пані фортуна була на нашому боці. Всі залишилися живі.
Та, на жаль, не завжди підрозділ «Маріка» з боїв виходив без втрат. А найважчі спогади пов’язані з Павлополем. З жовтня 2016-го по травень 2017-го морпіхи втратили там 6 бійців. Руслан із сумом згадує, що серед них був і Сергій Сонько, хлопець родом з Херсонської області, з ним він в один день підписував контракт, тоді й потоваришували. Але чоловік намагається абстрагуватися від сумних думок, адже він, як командир, мусить мати холодний розум і залізну волю.
До слова, хоча Руслан не вірить у талісмани чи обереги, але ніколи не розлучається зі своєю «бойовою» панамою. І хоча вона вже потерта й не має презентабельного вигляду, але про те, щоб її замінити, навіть і мови бути не може.
У вільний час морпіх полюбляє розслабитися за читанням наукової літератури або позайматися спортом. Разом із побратимами вони облаштували на передовій тренажерку, закупили необхідне обладнання, аби мати змогу підтримувати себе в гарній фізичній формі, яка є візитівкою справжнього військового. Ще однією емоційною розрядкою для чоловіків на позиціях стали чотирилапі.
– У нашому підрозділі переважають коти, ми їх підгодовуємо. А нещодавно до мене в бліндаж переселився сірий пухнастик із сусідньої позиції. Певно, у нас годують краще, жартує Руслан. – Ми прозвали тепер вже нашого співмешканця Мотором, бо мурчить він аж надто голосно. Проте ми не проти, адже маємо тепер у бліндажі безкоштовну кототерапію.
На запитання про плани на майбутнє, «Марік» відповідає, як і годиться політологу за освітою, – без зайвого пафосу.
– Я не належу до тих оптимістів, які вірять у швидке закінчення війни. Я вивчав історію конфліктів, і моя фахова підготовка дозволяє по-своєму оцінити ситуацію і зробити певні висновки. Зокрема, розумію, що Росія просто так звідси не піде. Звісно, війну можна закінчити хоч завтра, але запитання: на чиїх умовах і хто буде переможцем, а хто програє. Не бачу швидкого закінчення конфлікту саме на тих умовах, які потрібні Україні, тому поки я потрібен своїй країні, моє майбутнє буде тут, – резюмував Руслан.
Фото Олександра Єгорова
