Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Війна для Анатолія Нарожного почалася у п’ятнадцятому: за п’ятою хвилею мобілізації він був призваний і скерований для проходження служби до нещодавно сформованої механізованої бригади, що з часом, отримавши почесне найменування, стане «князівською».
За 11 місяців перебування у районі проведення АТО водій взводу матеріального забезпечення старший сержант Анатолій Нарожний «намотав» на спідометр свого КамАЗу-45143 понад 100 тисяч кілометрів жахливими у прямому й переносному сенсі фронтовими дорогами Донбасу.
— Дороги насправді — жахіття, — каже Анатолій Володимирович. — Розбиті ще до війни, а тепер і поготів…
Цими дорогами, воєнними шляхами Донеччини та Луганщини що старший сержант лише не перевозив. Продукти й боєприпаси, особовий склад тощо. Однією машиною, невеличкими колонами по дві-три вантажівки — як коли. Вночі — без світла фар, навпомацки. ВОПи й РОПи, в тил — і знову назад, на «нуль». Перші два місяці — на Приазов’ї, у Чермалику. Дев’ять наступних — уже на Донецькому напрямку — Мар’їнка, Єлизаветівка.
— Погані дороги — це одне, — продовжує Анатолій. – А ще й постійне напруження, нерви… Нервуєшся не так за себе, як за хлопців, яких чи до яких везеш… Вчасно привезти на позиції воду, продукти, а головне — БК! Встигнути, не запізнитися!..
І старший сержант всюди й завжди встигав. Бувало, по цілу добу з-за керма не виходив, але встигав…
Траплялося, що й не тільки кермо, а й штатний АКС доводилося «юзати». Якось восени двома машинами батальйонні водії привезли на один зі взводних опорних пунктів під Мар’їнкою продовольство — одна машина завантажена консервами, інша — рештою продуктів харчування. Раптом ворог почав обстрілювати позиції з ДШК. Одразу ж підключилася й стрілецька зброя. Водії відігнали свої вантажівки в безпечне місце, за посадку, миттю повернулися й, залігши біля вогневих точок у траншеї, відкрили вогонь у відповідь. Щойно обстріл вщух, вирушили у зворотному напрямку — благо, розвантажитися встигли до початку обстрілу.
Прослуживши за мобілізацією 14 місяців, у липні 16-го старший сержант демобілізувався. Але не просидів удома й місяця — повернувся до рідного батальйону служити за контрактом.
— Я давно мріяв бути військовим, — пояснює своє рішення прапорщик. — У мене й дідусь воював, кавалеристом був. Та й на строковій я подумував щодо військової кар’єри… До того ж там залишилися мої хлопці, та й Україну потрібно захищати — подивився я на мирне життя, на те, що багатьом просто байдужа доля нашої країни, та й повернувся…
Ставши контрактником, водієм він пробув аж два тижні.
— Це яскраво свідчить про те, як Анатолій зарекомендував себе під час служби за мобілізацією, — підкреслює заступник комбата з озброєння майор Павло Делемень. — Лише два тижні — і його, старшого сержанта, призначили на посаду командира взводу!
Чотири роки прапорщик Нарожний командував взводом технічного забезпечення. На ньому були всі без винятку машини батальйону — сезонні ТО, ремонти, евакуація, тощо. Як каже «зампотех», він не лише прекрасний водій і грамотний командир, у прапорщика ще й руки насправді золоті: двигуни, карбюратори, паливні насоси, ходова частина — абсолютно все він розбере, перебере та полагодить.
Кримське й Щастя, Попасна й Причепилівка — контрактна служба Анатолія проходила вже на Луганщині. Нині триває його вже п’ята ротація. Контракт укладав до кінця особливого періоду, а нещодавно продовжив його ще на три роки. Продовжуватиме, говорить, і надалі.
Днями цей досвідчений прапорщик прийняв офіцерську посаду. Відверто кажучи, Анатолій Володимирович вагався, але заступник комбата з озброєння майор Павло Делемень наполіг та переконав підлеглого: його місце — саме на цьому посту, він спроможний і, більше того — гідний обійняти цю посаду, тож прапорщик Нарожний зробив свій вибір.
