Чоловік систематично поширював інформацію з обмеженим доступом, перешкоджаючи комплектуванню Сил оборони України та сприяючи, таким чином, загарбницько-окупаційній армії російської федерації. Про це стало…
У квітні-червні 2014-го українські воїни-автомобілісти провели операцію з порятунку авіатехніки, що залишилася в тимчасово окупованому Криму. Після того, як усі вірні присязі війська вийшли з півострова, було досягнуто домовленості про передачу захопленого військового майна ЗСУ.
У тих умовах для нашої армії важливим був кожен танк, автомобіль, кожен літак.
Завдання на вивезення літаків із Криму поставили автомобілістам 5-го об’єднаного центру електрогазового та автотехнічного забезпечення з Житомира…
Один літак уміщався на чотири вантажівки
Для вивезення авіатехніки з аеродрому Бельбек у Миколаїв сформували спочатку три, а пізніше ще одну автоколону. Перші колони водив сам командир частини полковник Ярослав Лерман. І для нього, і для його підлеглих це було звичайним явищем – командир завжди попереду. Він з тих, хто говорить «роби, як я!» а не «роби, як я сказав». Тому в кабіні головної машини першої автоколони, що зайшла в Крим, був він. З підлеглими пройшов перші, найважчі рейси. Визначив найнебезпечніші, на погляд можливих засідок, місця, і далі, проходячи через ці пункти, командири колон обов’язково звітували – «Пройшли пункт 1… Пройшли пункт 2…».
Кожна колона налічувала 4 машини. Один літак розподіляли якраз на 4 машини. Одна вантажівка була з тралом – на нього вантажили фюзеляж, а інші – бортові. На одній вивозили двигуни, на другій– крила, на третій – навісне обладнання. На аеродромі, за домовленістю з росіянами, залишили бригаду наших техніків, щоб розбирати літаки. До місця розбирання їх буксирували росіяни і… зрадники, колишні товариші по службі. Місце навантаження кожен раз оточували російські автоматники – як пізніше з’ясувалося, спецназ ГРУ. Крім того, під час кожного навантаження неодмінно були офіцери ФСБ. Від них нерідко надходили пропозиції перейти на бік РФ, але зрадників серед житомирських автомобілістів не знайшлося.
Під час кожного навантаження неодмінно були офіцери ФСБ. Від них нерідко надходили пропозиції перейти на бік РФ, але зрадників серед житомирських автомобілістів не знайшлося.
Для навантаження виділили невеликий майданчик – буквально «п’ятачок», вихід з якого заборонили. Доходило до прямого знущання – у туалет доводилося ходити під машину, вмиватися з крила, спати або в кабіні, або під машиною. Розібрані і місцями свідомо пошкоджені літаки вантажили на машини під невсипущим наглядом російських офіцерів, а далі… Далі була звична робота автомобілістів – доставити вантаж з точки А в точку В.
Колони йшли на свій страх та ризик
Працювали напружено – практично не їли і не спали. Виходили в рейс одразу після закінчення завантаження. Якщо вихід був о 12-й годині, то в Миколаїв приїжджали близько півночі, іноді о другій ночі. Короткий сон, їжа, яку ковтаєш через силу, вливаєш у себе міцну каву, і о п’ятій ранку – знову вихід на Крим.
На запитання, чи було страшно, чи розуміли, що попереду велика війна, заступник командира частини полковник Олександр Коблюк відповідає коротко: «Страху як такого не було. Напевно, не уявляли ще, з якою силою і яким ступенем підлості доведеться зіткнутися. Поприте, що на Донбасі вже почалося загострення, ми продовжували вивозити літаки. Але кожен рейс був пов’язаний з певними труднощами, і їх ставало дедалі більше».
Річ у тім, що в перші рейси автоколони заходили за списками – особовий склад пропускали на самодіяльному кордоні, а далі колони йшли, що називається, на свій страх та ризик.
Могли по три години протримати колону – то узгодження з Москвою, то ще якась маячня. Бувало, місцеві козачки наші машини закидали пляшками з «коктейлями Молотова». Відверто не стріляли, але підпалити намагалися і не раз.
Про те, як відбувалися рейси, командир взводу прапорщик Віталій Голомах говорить стримано:
– Всяке бувало. Я тоді був старшим солдатом, водієм. Зголосився піти в ті рейси сам. Коли росіяни зрозуміли, що ми вивозимо більше, ніж вони розраховували, почалися затримки. Прискіпливо вивчали особисті документи, нишпорили по ящиках ЗІП. Бувало, тримали нас на пункті пропуску годинами – ось просто стоїмо і все. Ніхто нічого не робить, не говорить. А час іде. Могли по три години протримати колону – то узгодження з Москвою, то ще якась маячня. Бувало, місцеві козачки наші машини закидали пляшками з «коктейлями Молотова». Відверто не стріляли, але підпалити намагалися і не раз.
Відтоді Віталій проїхав дорогами війни не одну тисячу кілометрів. Доводилося вивозити й ремонтувати і пошкоджену техніку, і розбиту.
– Особливо врізався в пам’ять один випадок. Це був розстріляний ЗІЛ-131 з простреленим двигуном. У ньому загинув мій товариш. А так – звичайна робота. Робота війни…
