ТЕМИ
#СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

Олег Мікац: «Людина – це найголовніше, що є на війні»

Прочитаєте за: 11 хв. 23 Жовтня 2020, 14:15

Про це заявив у ексклюзивному інтерв’ю кореспондентці АрміяInform начальник штабу — перший заступник командувача військ Оперативного командування «Захід» Сухопутних військ ЗС України генерал-майор Олег Мікац. Сьогодні бойовому командиру, одному з керівників оборони Донецького аеропорту виповнюється 45 років.

Як із десантників зробили танкістів

— Олегу Михайловичу, ще у підлітковому віці Ви захопилися спортом. Що найбільше подобалось?

— Я родом із міста Новоград-Волинський Житомирської області. У 1989 році відбувся вивід Радянських військ із Афганістану. Воїни-інтернаціоналісти в моєму місті створили Школу юних десантників. Як всі хлопчаки, я захоплювався баскетболом, футболом, тягав штангу. У Школі десантників з’явилася можливість більше займатися спортом, опанувати рукопашний бій, стрибнути з парашутом. Дитяча романтика. Нас зібралося хлопців 150-200. Це був чудовий шанс уникнути поганих звичок, які в той час «косили» молодь: наркоманія, бандитизм тощо. Я зробив свій вибір на користь спорту та здорового способу життя.

— Чому обрали саме шлях танкіста?

— Я вчився в Одеському загальновійськовому училищі та мріяв стати десантником. Тоді у державі виникла потреба в спеціалістах танкової справи, адже курсантів у Харківське гвардійське танкове училище не набиралося. Тоді розформували одну з наших рот та відправили продовжувати навчання на танкістів. Два роки ми готувалися поповнити лави десантників, а на 3-4 курсах перевчилися на танкістів.

— Чим Вам сподобалась танкова справа?

— Взагалі нічого не подобалось. З часом більше дізнався про танки, зрозумів, що це – могутня зброя, дружні невеликі колективи. Танкісти усвідомлюють, що лише спільними злагодженими зусиллями можна виконати завдання. Танки приваблюють міцністю і надійністю. Жодного разу не пошкодував про те, що став танкістом.

«За пів року засвоїв танк Т-72»

— Чи пам’ятаєте своє перше місце служби? Наскільки Вам вистачило знань, які здобули в училищі? Які соціально-побутові умови були створені у той час для молодих лейтенантів?

— Перше моє місце служби було в рідному місті Новоград-Волинському. За розподілом я потрапив у 282-й танковий полк 30-ї танкової дивізії. Нас зустріли, розмістили в гуртожитку частини. Тоді Збройні Сили України лише починали розбудовувати. Були і відповідні проблеми: вимкнення світла, відключення води, бо бракувало коштів на оплату цих послуг. Затримували заробітну плату. Не всі витримували такі умови. Хтось звільнився. Ми виживали за рахунок сухих пайків. Я залишився, адже навіть у таких важких умовах бачив перспективу розвитку та розбудови війська.

— А як щодо теорії?

— Я отримав загальновійськову освіту, тому знань було достатньо для того, аби керувати взводом. Складнощі виникли в іншому. Основним танком, який вивчали в Харківському училищі, був Т-64. Коли я прийшов на перше місце служби, то на озброєнні стояли Т-72. Завдяки допомозі старших товаришів – майорів Валерія Мошури і Руслана Шатило, вдалось у короткий час, десь за пів року, освоїти танк Т-72. Я здобув настільки ґрунтовні знання, що навіть зараз готовий виконати будь-яку вправу: чи повести вогонь з танкової гармати, чи то здійснювати управління цим танком.

Потім моя служба проходила в навчальному центрі «Десна». Спочатку був командиром навчальної танкової роти, згодом – старшим викладачем циклу вогневої підготовки, заступником командира навчального танкового батальйону.

— До речі, наскільки рівень нинішніх випускників відрізняється від попередників?

— Упродовж 2018-2019 років прийшли лейтенанти, які бачили на власні очі бойові дії і зробили свій свідомий вибір. Професійна навченість та свідомість цих молодих офіцерів набагато вищі, ніж тих, хто випускався до 2014-го. Цьому одна єдина причина: раніше лише готували до війни і ніколи не припускали, що таке станеться, та ще й на нашій землі. А нинішня молодь це все вже пройшла.

— Як ставитесь до того, що на бойових посадах з’являється все більше жінок?

— У нас гендерна рівність. Зрештою, що для чоловіків, що для жінок, існує одна Батьківщина. Україна одна і нам її разом боронити…

«У нас була можливість вже у той час навчатися
стандартів НАТО»

— Повернемося до Вашої служби в Республіці Ірак. В одному інтерв’ю обмовилися, що виконували завдання у провінції Васіт поблизу міста Ель-Кут і її розташування зумовлювало особливості служби «блакитних шоломів». Які саме особливості?

— Підрозділи ЗСУ виконували класичні завдання миротворчого контингенту. Провінція розташовувалась на кордоні з Іраном. Нашим військовим доводилось патрулювати державний кордон, займатися патрулюванням ділянок місцевості, визначених для охорони елеватора, мостів, електростанцій. Виконували й гуманітарну місію: долучалися до відбудов шкіл, поліцейських ділянок, фільтрувальних станцій, очисних споруд тощо. Весь спектр щодо побудови та підтримання миру.

— Досвід миротворчої служби допоміг надалі?

— Знання англійської дуже допомогло. Наша тактична група входила до складу польської бригади американського корпусу. У нас була можливість вже у той час навчатися стандартів НАТО і працювати разом із військовими партнерами по Альянсу.

«Ніколи не вийдуть із пам’яті перші 23 загиблі»

— В якому стані перебувала техніка і озброєння, з якими військовослужбовці 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» на чолі з Вами вирушили у 2014 році на схід України?

— Техніка у нас стояла на зберіганні тривалий час. Під час зняття зі зберігання зіштовхнулися із багатьма проблемами. Техніка перегрівалася, деталі заклинювало, часто забивалися фільтри, виходили із ладу тощо. 4 квітня 2014 року до бригади почали приходити перші мобілізовані. За місяць, а саме 3 травня, після бойового злагодження ми убули на навчання «Весняна злива» в район Слов’янська та Добропілля. На той час і навченість особового складу була не така, як зараз. Неможливо навіть порівнювати Збройні Сили зразка 2014 року та 2020-го. Те ж стосується і здатності командирів ухвалювати рішення та нести за них відповідальність, готовності особового складу діяти зі зброєю.

— Пам’ятаєте перше бойове зіткнення?

— Ніколи не вийдуть із пам’яті наші перші 23 загиблі військовослужбовці. 22 травня 2014 року відбувся напад під Волновахою на підрозділи 51-ї бригади, а 23-го бойовики намагалися захопити наш блокпост у районі села Золотий Колодязь Добропільського району Донецької області. Противник диверсійними групами за допомогою інкасаторських машин намагався захопити блокпост. Двох військовослужбовців поранили снайпери противника. Один зазнав кульового поранення в шию. Ми навіть змогли його евакуювати до Харкова, де він і помер. Але напад успішно відбили. Не допустили втрату нашої техніки й нанесли адекватну відповідь противнику. Це стало першим бойовим зіткненням, з чого розпочалися втрати бригади. Водночас у напрямку Слов’янська наш боєць підірвався на розтяжці, встановленій противником неподалік нашого блокпоста в «зеленці». Були втрати під час спроби атакувати населений пункт Карлівка Донецької області. Потім ми звільняли Піски, Авдіївку, здійснювали деблокування Донецького аеропорту. Почалася рутинна військова справа…

— Коли бригада отримала докази присутності російських військових?

— Ми перебували під селом Добропілля Добропільського району. Противник намагався обстріляти нас «Градами». Але бойовики провели неправильні розрахунки і постраждало цивільне населення. Снаряди поцілили в овочеву базу. Розвідгрупа вирушила на пошуки і з допомогою місцевих патріотів сім’ї Стрипаченків вдалося захопити одну машину «Град БМ-21 м1». Такої техніки на озброєнні в України не було. Також знайшли документи, сухі пайки виробництва Російської Федерації. Номер указував на те, що техніка прийшла до нас із Чечні й належить 18-ї мотострілецькій бригаді ЗС РФ. Цей «Град» тепер стоїть у військово-історичному музеї Національного університету оборони України імені Івана Черняховського. Ми отримали перший прямий доказ.

Потім на нас виходили представники спецпризначенців РФ, намагалися залякати. Попри це, ми продовжували давати відсіч загарбникам.

— Як це відбулося?

— Спочатку ми зайняли населений пункт Новоселівка Друга Ясинуватського району Донецької області. 4 липня 2014 року відбулася нічна танкова атака бойовиків на блокпост, яка велася з кількох напрямків одночасно. Загинув підполковник Володимир Мамадалієв та ще семеро військових були поранені. На той час Авдіївка була на непідконтрольній Україні території. «Швидка» двох наших поранених відвезла до лікарні окупованого міста. Нам довелося виходити та спілкуватися з противником, аби визволити своїх поранених.

За допомогою представників міліції ми «пересіклися» з противником. Мене прикривали наші снайпери. Вони не приховували свою приналежність до підрозділів спеціального призначення РФ. В одного був позивний «Боцман». Одразу ж запропонували підтримати «ополчення Новоросії», перейти на бік Росії. Шукали зрадників. Ми рішуче відмовилися й нагадали, що це вони прийшли на нашу землю, і що свій вибір ми зробили ще у 1991 році.

— Яке бойове зіткнення найбільше запам’яталось?

— Звільнення населеного пункту Піски. Нам довелося двічі його звільняти. Тоді ми побачили, наскільки потрібна фахова розвідка, робота оперативного відділу, введення в оману противника тощо. Від дії одного-двох людей залежить успіх спланованого бою або операції.

Спочатку ми зайшли в Піски з однією інформацією, проте не змогли закріпитися. Було ухвалено рішення відійти. Ми дуже добре підготувалися, прорахували дії противника і через два дні звільнили населений пункт. Участь в операції брали як добровольчі підрозділи, так і військовослужбовці 2-го батальйону. Завдяки тому, що ми займалися ними, вони були належним чином підготовлені.

Тоді ж ми на конкретному прикладі побачили роль артилерії під час бою, роль танкових військ. Це настільки могутня зброя для виконання завдань без втрат або ж з мінімальними втратами. Відпрацювали злагоджені дії з зачистки населених пунктів. Коли звільнили Піски, руйнувань не було. Ми навіть не заходили в будинки. Гадали, що ми потім підемо далі, а місцеві мешканці повернуться додому. На момент кінця 2015 року противником було нанесено масовані вогневі нальоти і 100 відсотків будинків тут знищено. Немає жодного будинку, який би не постраждав від вогню артилерії.

«Найголовніше, що є на війні й від чого залежить
успіх – це люди»

— Потім був ДАП…

— До нього було звільнення Авдіївки, Опитного, деблокування з північної сторони Донецького аеропорту. Про Донецький аеропорт уже багато говорили. Він показав приклад успішної взаємодії різних родів військ, взаємодії з добровольчими підрозділами, які перебували на той час поблизу аеропорту. Особливо хочу відзначити добровольців «Карпатської Січі» та командира окремої зведеної штурмової роти Олега Куцина. Потужний, згуртований та керований підрозділ, готовий до виконання поставлених завдань. Не можна не згадати підрозділи «Правого сектора», «Дніпро-1». Для того, щоб одні підрозділи успішно виконували завдання в Донецькому аеропорту, інші їх забезпечували. А це і підрозділи артилерії, і танкові, і логістичного забезпечення, і добробати. Коли Збройні Сили України набрали спроможності, вирішили вивести добровольчі підрозділи з лінії бойового зіткнення.

— До того, як Ви стали одним із керівників ДАПу, Ви здобули бойовий досвід. Чого навчилися як командир?

— Найголовніше, що є на війні й від чого залежить успіх – це люди і їхня готовність виконувати поставлені завдання. Людина – це найголовніше, що є на війні. І для того, щоб ця людина залишилася живою та неушкодженою, щоб могла якісно виконувати поставлені завдання, все має працювати на неї. Буде найкраща техніка, але людина не буде мотивованою, впевненою у своєму здоров’ї, вона поставлену задачу ніколи не виконає. Можете зараз навіть подивитися, що відбувається в Нагірному Карабаху. Збройні сили Азербайджану мотивовані, адже бачать, що у них є підтримка, є техніка відповідна. Збройні сили Вірменії, які там перебувають, вже втратили управління, особовий склад у більшості своїй деморалізований. В кращому випадку вони вдаються до партизанських дій.

П’ятірка основних досягнень Збройних Сил України

— Чи змінилася мотивація військовослужбовців, як порівняти з 2014 роком?

— Змінилась. Розумієте, на початку 2014 року були загальні фрази і багато хто не розумів цих слів. Ніхто про війну не думав, не бачив. Наразі участь в бойових діях беруть виключно військовослужбовці контрактної служби. Ми можемо говорити про те, що бойові дії ведуть фахівці та професіонали.

— Вчинками кого з підлеглих Ви пишаєтесь?

— Бойовий шлях 93-ї бригади героїчний. На ньому можна виховувати не одне молоде покоління патріотів. Дуже багато тих, хто віддав своє життя, є поранені, які продовжують службу. Сама бригада стала символом стійкості та тих ЗС України, які і побудовані для того, щоб захищати Україну, відновлювати територіальну цілісність.

— Як змінився противник за цей час?

— Нині не спостерігаю регулярних військ РФ. Хіба що підрозділи протиповітряної оборони складаються з-поміж кадрових військовослужбовців РФ, системи та комплекси РЕП. За цей час Росія на Донбас поставила багато зброї, зокрема важкого озброєння. Найголовніше для нас – це відновити контроль над державним кордоном на тимчасово окупованих територіях Донбасу і повернути Крим.

— Назвіть свою п’ятірку основних досягнень Збройних Сил України за ці роки.

— Перше, що б я відмітив – удосконалення системи зв’язку. Вона суттєво підвищує управління військами. Друге – навченість та вдосконалення особового складу ракетних військ та артилерії. Третє – поява у нас безпілотних літальних апаратів. Четверте – забезпечення підрозділів телевізійними прицілами та приладами спостереження. П’яте – логістичне забезпечення ЗС України.

Фото автора.

30

Кореспондент АрміяInform
Читайте нас в Telegram
Пані Військова. Дайджест АрміяInform 30 років Незалежності. Дайджест АрміяInform Інтерв`ю