Численні, але розрізнені селянські виступи та повстання другої половини 1920-х — початку 1930-х років були придушені державною владою з її апаратом насильства і не спромоглися…
На початок війни старший з родини Крижанівських – Віктор Володимирович ‒ уже був військовим пенсіонером і на своїй потужній фурі долав тисячі кілометрів шикарних закордонних автобанів.
У 2009 році командир автомобільного взводу старший прапорщик Віктор Крижанівський, маючи за плечима понад двадцять років військової служби, звільнився у запас та вирішив спробувати себе у цивільному житті. Він із ранніх років любив техніку, а в армії досконало вивчив усі марки військових автівок.
Події на Майдані не залишили байдужим патріота, і він з однодумцями теж долучився до них.
А коли на нашу територію ступив «руський мир», старший прапорщик запасу пішов до військкомату. Його направили до навчального центру на Рівненський полігон. Досвідчений автомобіліст не тільки вчився сам, він був практично інструктором для менш досвідчених водіїв. На пропозицію залишитись і навчати мобілізованих воїнів автомобільній справі – відмовився навідріз. Віктор рвався на передову.
У полку спеціального призначення такий досвідчений фахівець прийшовся якнайкраще. Отримав посаду простого водія і старенький Урал. За короткий термін Віктор Володимирович так налагодив свій автомобіль, що кожний механізм працював, як годинник.
– Я розумів, що від мене і технічного стану моєї автівки буде залежати і виконання бойового завдання, і життя та здоров’я розвідників, – ділиться чоловік.
Його черга на ротацію припала на пізню осінь. Зима була важка, сильні морози й вітер суттєво ускладнювали роботу розвідникам та водіям. А авто для групи має бути готовим до виїзду цілодобово. Будь-якої миті отримали команду – і погнали…
‒ Жодного разу ні Віктор Володимирович, ні його старенький, але надійний Урал, нас не підвели. Їхати у темряві без фар по незнайомій місцевості, де від доріг хіба що одна назва залишилась, це найвищий пілотаж і професіоналізм водія, – каже командир групи Сергій Володимирович про свого підлеглого.
Згодом старший прапорщик отримав автомобіль уже з капремонту і ще не раз успішно виконував на ньому бойові завдання. Досвід військової служби та роботи на міжнародних перевезеннях стали в нагоді й на війні. У сильні, майже 30 градусні, морози він у дизельне пальне добавляв трішки гальмівної рідини. І жодного разу не було такого, щоб двигун автівки не запустився чи зупинився десь на півдорозі. Віктор Володимирович не тільки дбав про своє авто, а ще й допомагав менш досвідченим водіям із ремонтом та ділився особливостями водіння у складних зимових умовах. Розповідав, як правильно і безпечно рухатись вночі по незнайомій місцевості, і, звісно, дотримуючись певного маскування.
…Група розвідників пішла на завдання. Водій з автівкою залишився на опорнику. Вже практично вийшов час прибуття назад, а хлопців все не було. Мовчала і радіостанція… Раптом вранішню тишу розрізали кулеметні черги, вдарив АГС десь метрів за триста від позицій. Піхотинці на опорнику кинулись до кулеметів, навели гранатомети й були готові вдарити в напрямку, звідки лунав звук бою. Рація продовжувала мовчати, напруга наростала.
Віктор Володимирович ледь заспокоював піхотинців: «Це наші, сто відсотків наші, мабуть потрапили у засідку», – говорив хлопцям.
До опорника перебіжками наближались озброєні люди. Один за одним розвідники пострибали в окопи. А рація так і мовчала, на сильному морозі розрядилась батарея. Тому командир групи не міг ні повідомити про своє наближення, ні дати команду на відкриття вогню для прикриття групи по раніше визначених орієнтирах. І тільки перевівши дух розвідники усвідомили, як їх могли «зустріти» піхотинці прийнявши за ворога, якби не водій.
Згодом було ще кілька ротацій, і професіоналізм старшого прапорщика ставав у нагоді розвідникам.
Наразі Віктор Володимирович технік роти, навчає водіїв професійно ставитись до своїх обов’язків, берегти й своєчасно обслуговувати автомобільну техніку. Він знає ціну хоча б невеличкої помилки водія. А ще активно займається спортом, веде здоровий та активний спосіб життя. І у свої п’ятдесят не відстає від молодших колег. Планує ще служити та захищати свою країну.
Син Віктора Володимировича, теж Віктор, проходив службу за контрактом в одній з тилових частин. Також був водієм. У 2014 році, як тільки почали формувати групу для доставки боєприпасів із баз на передову, Крижанівський – молодший був серед перших.
– Найважче було у районі Дебальцевого. Ми доставляли з Балаклії до певного місця боєприпаси й снаряди. Потім перевантажували їх на транспорт бригад. Часто і самі везли все це на передову, щоб забезпечити піхоту. Саме під час одного з таких конвоїв у лютому 2015 загинув земляк Віктора – Володимир Яневич. Його Урал ворожа ДРГ розстріляла, коли водій вже доставив вантаж і повертався до Артемівська.
Певний час Крижанівський – молодший був приданий тернопільським артилеристам.
– Ми, щоб підтримати вогнем свої підрозділи, постійно змінювали позиції. Прибули, розгорнулись, випустили декілька снарядів по цілі, звернулись і в дорогу. А ледь встигали змінити позицію, як на те місце де були, вже лягали російські «Гради», – пригадує ті події Віктор.
Він після закінчення контракту звільнився, грав у футбол за команду ветеранів на «Кубок героїв АТО». Але армія не відпускала воїна, і Віктор вирішив повернутись. У навчальному центрі йому запропонували долучитись до львівських десантників, і Крижанівський – молодший погодився…
Разом із батьком вони вже накрутили не одну тисячу кілометрів фронтовими дорогами Донбасу.
Фото з архіву сім’ї Крижанівських
