Упродовж цього періоду новобранець проходить не лише фізичне тренування, а й внутрішнє становлення — вчиться діяти в колективі, працювати під тиском, приймати відповідальність і мислити як воїн….
Наскільки все добре у системі військової освіти? Чи немає проблем із нагородами за подвиги українських воїнів? Про це та інше кореспондент АрміяInform запитав заступника голови РНБОУ генерал-майора Сергія Кривоноса.
Майбутнє – за якісним та інтенсивним навчанням
– Однією з найбільших проблем, якими «хворіє» Україна, є проблема освіти. І система військової освіти є частиною цієї проблеми, – поділився своїми думками Сергій Кривонос. – На жаль, дуже важко поліпшити ситуацію зсередини, хоча нинішня система абсолютно не відповідає реаліям сьогодення. За роки війни ми не побачили суттєвих змін на краще. І це я кажу як колишній начальник факультету видового вишу Сухопутних військ, куди прийшов із посади командира полка.
Дивіться, у США, Великій Британії основна кількість викладачів військових вишів проходить ротацію на постійній основі. Тобто понад два роки ніхто не має права виходити на кафедру і розповідати курсантам, як вигравати минулі війни. Закінчився термін, і офіцер-викладач зобов’язаний повернутися у війська за новим досвідом. І це важливо, бо армія є живим організмом, який оновлюється мало не щодня.
Я вже не кажу про те, що стандарти зацікавленості й в службовому зростанні, і в соціальному забезпеченні, у них значно вищі. І нам треба теж передивлятися ці стандарти й докорінним чином змінювати. Бо у нас нині як? Хочеш стати доктором наук — приходь до вишу старшим лейтенантом-ад’юнктом, а далі рости, рости й рости. Але ж, постійно сидячи в інститутській бібліотеці, ти відриваєшся від реалій, не розумієш, що відбувається у військах.
Треба пред’являти більші вимоги до підготовки професіоналів. Маючи відповідний вишкіл, пілотом гелікоптера у США можна стати у термін до пів року. Це як отримати водійські права. Досягається це завдяки якості навчання та інтенсивності практичних занять. Цей досвід можна використати і нам. Можна взяти на озброєння і пропозиції, які здатен дати нам приватний сектор у цій сфері. Він гнучкіший, і якщо правильно підійти до питання співпраці з ним, то ефективність, зокрема, і у наданні послуг з навчання, буде високою.
Потрібно придивитися і до навчальних програм: скорочувати, спрощувати, давати вузьку, але якіснішу спеціалізацію. Скажу, можливо, крамольну річ, але нам не потрібно, щоб у військах усі були з вищою освітою. Ми щорічно вручаємо дипломи тисячам випускникам різних вишів, а за фахом працює не більше п’ятнадцяти відсотків. Це загальна картина у державній системі освіти. Куди вкладаємо кошти? Просто забезпечуємо роботою наших викладачів? Я не проти, але давайте переглянемо ті ж держзамовлення. Це ж вода у пісок! Навіщо таке робити?
Щодо військових вишів, тут теж існують проблеми. Я знаю реальну ситуацію з комплектування офіцерськими посадами бойових бригад і полків. Деяких спеціальностей бракує. Наприклад, командирів мінометних взводів. На ці посади призначають офіцерів автомобілістів, зав’язків тощо. Нерідко можна побачити у частинах і сержантів на офіцерських посадах. І командирів частин можна зрозуміти, їм теж потрібно укомплектувати посади, які потрібні на фронті. Але це свідчить про те, що, знову таки, система вищої військової освіти недосконала. Артилерист має служити в артилерії, піхотинець у піхоті, танкіст у танкових військах, автомобіліст в автослужбі, не кажучи про авіаційні спеціальності, підготовка яких дуже вартісна для держави. Коли так буде, ми не матимемо відтоку кадрів, і молоді офіцери не йтимуть з війська після першого контракту. Для цього потрібно і самим командирам розумно вести кадрову політику на місцях.
Це мій вибір, важкий, але мій
– Так, ви висловили досить незвичні ідеї і думки. Невже українському офіцерові не обов’язково мати вищу освіту?
– Потрібен творчий підхід до цієї проблеми. Воюють не дипломами. Іноді у критичних ситуаціях сержант із середньотехнічною освітою поводиться талановитіше, ніж полковники з повними кишенями дипломів і сертифікатів. Крім того, я дуже часто стикався із ситуаціями, коли який-небудь новоспечений лейтенант, прийшовши до війська, починає плакатися: «Я помилився у виборі професії! Тато-мама сказали, що я маю йти у військові, а нині бачу, що це не моє». Тому перед тим, як подати документи до військового вишу, людина має чітко зрозуміти: це їй потрібно, чи ні. Має бути система, якою чітко регламентується: ти не можеш стати офіцером, не пройшовши всі ланки, починаючи від солдата, сержанта, командира відділення, заступника командира взводу тощо.
У цьому сенсі цікавий досвід армії Німеччини. Там лейтенантами стають не у 21 рік, як у нас, а в 27-28 років. Бажаєш пов’язати життя з армією – будь ласка: пройди необхідну підготовку, відслужи потрібний ценз, відпрацюй гроші, які у тебе вкладали. Тоді знатимеш що до чого, будеш для підлеглих авторитетом, адже вийшов із їхнього ж середовища і став фахівцем. Так би мовити, знаєш уже не тільки як автомат заряджається і з якого боку із запобіжника знімається… Я, перед тим, як стати офіцером, прослужив два роки строкової, був сержантом навчально-розвідувальної роти, потім закінчив Київське загальновійськове училище і Одеський інститут сухопутних військ. І мені було легше підійматися службовими щаблями. Але ж я прийшов до армії розуміючи, навіщо вона мені, і я в ній не розчарувався, і постійно хотів розвиватися. Це мій вибір, важкий, але мій. І треба робити, щоб на офіцерські посади не приходили випадкові люди, які тільки те і вміють, що нагороди собі виписувати.
Кожен військовик, який побував на першій лінії війни, має отримати нагороду
– До речі, про нагороди. Вам не здається, що для української армії це ще одна з нагальних проблем? Бо для того, щоб видали наказ про нагородження бойовою відзнакою, треба не просто подання, а цілий пригодницький роман написати…
– Так, наразі стоїть питання про докорінну зміну і в державі, і в армії системи нагородження. За роки незалежності хто тільки з «кумів та ювілярів» не отримував звання Героя України! Багато хто з них нині займає нейтральну позицію стосовно сучасних відносин України та РФ, а дехто тепер у Росії сидить і Україну брудом поливає. Це неприпустимо ні у першому, ні у другому випадках. А нині часто, навіть у Силах спеціальних операцій, не всі, хто заслужив, мають нагороди.
Обурює, коли старші офіцери, жодного дня не побувавши на фронті (а у нас є такі), оцінюють, гідні люди нагород чи ні. Це реальна маячня. Якщо командир підрозділу безпосередньо на фронті написав подання, командувач ООС підписав нагородні, то хто у Києві чи Кропивницькому має право вирішувати, хто гідний відзнаки, а хто ні? Звісно, нагороди треба вручати заслужено. І безпосередній командир та командувач Об’єднаних сил мають вирішувати, хто їх заслужив. Воїни не повинні зневірюватися у справедливості на цій війні, де вони кров за Вітчизну проливають.
Вважаю, що кожен військовик, який побував на війні, на першій лінії, має отримати нагороду. Щоб їхні діти й онуки пишалися ними, а не запитували: «А де ж твої медалі?» А у нас бойовими нагородами, буває, нагороджують чомусь тих, хто порох нюхав, у найкращому разі, у тирі чи на стрільбах на полігоні. І загалом, оцінюючи підлеглих, командир або начальник має першочергово враховувати те, як вони виконували завдання у складі спочатку АТО, а нині ООС. Є багато прикладів, коли командири просто не беруть це до уваги й напряму говорять, що це не важливо. Так не має бути. Бо оцінку військовому може виставити лише війна, а не вміння цокати каблуками…
