Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Курсант льотного факультету Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба Валентин Рейзер, який того зловісного дня, 25 вересня, повинен був разом із друзями летіти на Ан-26, але волею випадку залишився на землі, дав перше після катастрофи інтерв’ю. Валентин довго відмовлявся від розмови − настільки сильним був шок від втрати побратимів. Але розуміючи, що його слова потрібні для вшанування світлої пам’яті загиблих, відповів на декілька запитань кореспондента «Високого Замку» .
− Я дуже добре знав багатьох із курсантів, які полетіли на тому літаку і, на жаль, не повернулися, − каже Валентин, і ми відчуваємо, як важко дається йому кожне слово. − Дмитро Андрущенко, Олександр Бойко… Знав усю 133-тю групу. Ростислав Булій, Олександр Клевець, Микола Микитченко, Богдан Матвійчук, Костянтин Зиб’юк, Руслан Шеремет… Усі вони перейшли на третій курс. Я був їхнім одногрупником, але декілька днів тому перевівся на інженерний факультет, на спеціальність «авіаційне озброєння».
Сам я із Вінниці. У нас уся група була дружньою, не можу виділити когось окремо. Але найбільше дружив із Віталіком Вільховим. Вчився з ним ще у Військовому ліцеї імені Героїв Крут у Львові, він був на рік від мене старшим. У нас було багато спільних друзів, знайомих. Із перших днів знайшли з ним спільну мову. Ходили разом у звільнення. Він ні в чому нікому не відмовляв. Відгукувався на будь-чиє прохання про допомогу. Умів підтримати товариша у складну хвилину. Під час навчання у Львові Віталік запрошував мене в гості до себе додому − але побувати там я не встиг…
У тому фатальному літаку мав летіти і я. Але обставини так склалися, що не полетів… У вівторок у Харкові, де віддавали останню шану Віталіку Вільховому, я разом з іншими курсантами нашого університету попрощався зі своїм другом.
− Які спомини залишилися у тебе від навчання у ліцеї імені Героїв Крут?
− Піти вчитися до Львова запропонували мені батьки. Я до їхньої думки прислухався. І не шкодую. Про ліцей у мене теплі спогади. Рекомендував би молоді іти у військові ліцеї. Там із юнаків роблять чоловіків.
− Що ти вважаєш важливим сказати батькам Віталика Вільхового і родичам інших курсантів, які загинули під Чугуєвом?
− Мені важко підібрати слова, які розрадили б. Тяжко усвідомити, що я втратив стільки друзів. І я уявляю, яка це страшенна втрата для їхніх рідних…
− Можливо, у тебе, Валентине, збереглися фото із однокурсниками, яких сьогодні, на жаль, уже немає з нами?
− Отримати ці фотографії нині важко. Вони були у телефоні В’ячеслава Золочевського, єдиного із тих, хто вижив після тієї авіакатастрофи. Телефон цей знищив вогонь. Ми постараємося через служби мобільного сервісу відновити його номер, а заодно і світлини з нашими друзями…
Як повідомляла АрміяInform, пізно ввечері, 25 вересня, під час виконання навчального завдання розбився військовий Ан-26Ш, на борту якого було семеро офіцерів і двадцять курсантів Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба.
Біль від загублених молодих життів, нашої майбутньої військової еліти, не вщухає досі…
