У Харкові викрито злочинну групу з 13 осіб, до якої входили посадовці медико-соціальних експертних комісій та їхні спільники. Суд визнав…
«Я щоразу, коли бачу літак, уявляю себе за його штурвалом, що я там, в тому літаку лечу. Ти собі просто не уявляєш, як я хочу піднятися у небо!»
– «Привіт, мене звати Ростик. Ти не бійся, сідай коло мене за парту – я тебе не ображатиму!» Так ми познайомилися з Ростиком, Ростиславом Булієм, коли його привела мама, а мене бабця у перший клас нашої селищної школи, – розповіла однокласниця Ростислава Галина Созанська. – Так всю підготовку до першого класу і просиділи разом. Потім учителька нас розсадила. Але всі 9 класів провчилися разом. Ростислав опісля вступив у Самбірський коледж економіки. А за кілька років ми випадково зустрілися у Старому Самборі, коли здавали ЗНО з української мови. Я запитала у нього, для чого здає зовнішнє незалежне оцінювання, куди планує вступати. А він мені: «Хочу вступати до Харкова, на льотчика!» Знову запитаю: і навіщо тобі тим льотчиком бути? А якраз у цей час у небі пролітав літак, а він відповідає дивлячись на нього: «Бачиш, літак летить. Я щоразу, коли бачу літак, уявляю себе за його штурвалом, що я там, в тому літаку лечу. Ти собі просто не уявляєш, як я хочу піднятися у небо!». І він таки піднявся… на небеса.
Серед загиблих в авіатрощі на Харківщині і 22-річний Ростислав Булій зі Львівщини, точніше, з села Торчиновичі Старосамбірського району. Його земляки, друзі, вчителі не можуть оговтатися від тієї страшної біди, що увірвалася у дім його батьків Володимира Михайловича і Оксани Миколаївни.
– Ростислав був світлим, добрим, позитивним, скромним хлопцем. Дуже щирим, з усіма ділився усім, що мав. Також був надзвичайно акуратним і відповідальним: у рюкзаку й на парті завжди був порядок. У перший клас прийшов найменшим. Але був дуже добре фізично розвиненим, любив фізкультуру і спорт, – розповіла перша вчителька хлопця Марія Мачульська. – Я дуже здивувалася, коли зустріла його і дізналася, що він навчається у Харківському авіаційному університеті. Він ніколи не говорив, що хоче стати штурманом чи пілотом. Гадала, що він обере щось пов’язане зі спортом, стане вчителем фізкультури. А він пішов у авіацію. Так тоді побачила, що він підріс, змужнів, став дорослим. Який гарний хлопець.
За словами вчителя, можливо, ця любов до неба, бажання сісти за штурвал зародилося у Ростислава, коли над школою пролітали вертольоти.
– Біля нас поруч Калинів, часто літають вертольоти. І коли пролітають над школою чи біля неї, діти одразу зриваються й біжать до вікна. Поглядом проводжають гвинтокрили у небі. Може тоді й запала в душу хлопця авіація і бажання пов’язати життя з небом, – міркує Марія Миколаївна.
Як розповів голова громади села Торчиновичі Зіновій Припін, Ростика він знав змалечку.
– Його мати із моєю дружиною у родинних стосунках. Він часто приходив до нас бавитися. Зростав на моїх очах. Можу сказати, що завжди був справедливим, добрим, чесним і ввічливим хлопцем. Ніколи не був у підозрілих компаніях. Завжди намагався бути взірцем, – зазначив Зіновій Михайлович. – Певно мрія стати військовим льотчиком зародилася у нього під час навчання у Самбірському коледжі, адже доти він не говорив про такі плани.
За словами Зіновія Михайловича, мати не схвалювала вибір сина. По-перше, вважала, що Харків далеко від їхньої малої батьківщини. По-друге, мала пересторогу до неба, яке таке безкрає і таке неосяжне у височінь.
– Мовляв, де земля, а де небо! Батько навпаки сприйняв вибір сина. Зрозумів, що той має хорошу мрію та мету і хоче їх реалізувати. Володимир пишався сином. Казав, що таку професію можуть обрати тільки шляхетні люди. Як розповідала мати Ростислава Оксана, вони не думали, що син вступить до військового вишу, але хлопець був розумний і пройшов за конкурсом. 3 серпня у Ростислава був день народження. Він приїжджав додому. Такий змужнілий і підтягнутий, не по роках зрілий, красивий… – пригадав голова сільської громади.
За його словами, після трагедії батько Ростислава поїхав до Харкова. Вчора мав здавати зразки ДНК. Після цього упродовж двох-трьох тижнів тіло Ростислава Булія мали б привезти додому, аби він знайшов вічний спокій на рідній землі.
– Є така притча: коли святі люди відходять на небо, Бог для них відкриває віконечко, щоб їм світило сонце, на підвіконня ставить квіточку, а неподалік – дзвіночок. Сонце світить тоді, коли про нього пам’ятають. Дзвоник дзвонить тоді, коли про нього згадують люди. А квіточка росте тоді, коли біля неї плачуть. Я, друзі, наша громада хочемо, щоб для Ростика світило сонечко, дзвенів дзвіночок і росла квіточка. Щоб про нього пам’ятали завжди! – додала однокласниця Галина Созанська.
Вічна пам’ять!
