Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
«Ніколи б так не змогла, це ж так страшно!», – казала Анна чоловіку, коли той захоплено розповідав про стрибки з парашутом та інші «пригоди» десантників… Вона пишалась тим, що коханий – військовослужбовець, для себе ж обрала абсолютно дівочу та романтичну спеціальність – викладача музики. Про це повідомляє АрміяInform.
Усе змінилось в одну мить… У листопаді 2016-го від поранення 27-річний Олександр загинув. Вдома із двома маленькими дітками на руках залишилась молода вдова. І яким же було здивування усіх рідних, коли вже за кілька місяців Анна покинула вчителювання і уклала контракт із військом!
Служити пішла у підрозділ загиблого чоловіка. Надто вже любив він свою справу, тож не продовжити його місію вона не могла.
Тепер Анна О. – молодший сержант, вже четвертий рік служить у навчальному центрі ДШВ, щойно повернулась із тривалої ротації в зону бойових дій, на її рахунку більше десятка стрибків із парашутом… Зізнається: з музикою, на жаль, довелось зав’язати та й поєднувати службу з материнством зовсім непросто… Та вона ні на хвилину не пошкодувала, що так кардинально змінила життя.
– Це було швидке та обдумане рішення, – пригадує Анна. – Чесно кажучи, навіть ні з ким не ділилась спочатку, адже розуміла, що відмовлятимуть: мовляв, двоє дітей, а ти сама… Тож я без розголосу пройшла комісію, а матері зізналась за день до відбуття на службу. Кажу: «Кидаю школу, від завтра я – курсантка навчального центру». Вона – в сльози… Та назад дороги вже не було.
Свій перший стрибок із парашутом молода жінка присвятила загиблому чоловікові. Зізнається, що стрибала зі сльозами на очах. Та це були сльози не страху, а перемоги над собою.
– Просто згадала, як це не один десяток разів робив Сашко, яким сміливим він був, та й страх зник, – пригадує Анна. – Не обійшлось без деяких несподіванок. Мене занесло трішки далі від запланового місця приземлення. Колеги потім жартували, що з такою вагою могло б ще далі занести. Загалом же – кожен стрибок дарує нові емоції. Уже ніби й все знаєш, і купол не раз над тобою відкривався, і приземлятись натренувалась, а все одно перехоплює подих.
Що довше жінка на службі, то більше їй хочеться досягати нових висот. Зізнається, що жодних поблажок на службі їй не роблять, правила для всіх однакові.
– Звісно, доводиться просити допомоги у батьків. Коли була на передовій, дітки жили із бабусею та дідусем. Та попри юний вік, Євген та Влад вже розуміють, що таке військова служба, що це не цивільна робота, де можна відпроситись чи трішки довше поспати зранку.
Сини пишаються батьками. Крокують із мамою у військовій формі, дістають батьків орден «За мужність» і гордо розповідають друзям про його подвиги… А нещодавно старший Євген несподівано пригорнувся до матері та серйозно сказав: «Я теж хочу бути, як ти і тато, військовим». Тож, можливо, військова династія, продовжиться, хтозна…
