… «Снайпер РПГ» − саме так у підрозділі називають сержанта Василя Дільного на псевдо «Кабул». 51-річний воїн, подібно снайперу − завжди спокійний і врівноважений, що б не коїлося навколо. А головне – завжди влучно б’є з РПГ. Хоча сам чоловік не надто любить розповідати про свої здобутки, від побратимів дізнаюся − має неабиякий бойовий досвід.
− РПГ, АГС, ДШК… Коли мова йде про захист побратимів, не важливо, що в дядька Василя опиняється у руках. Але якщо «навівся» на ціль з АГСу, то… − захоплено розповідає побратим.
З початку 2015-го Василь Дільний пройшов найбільш гарячі точки Донбасу: Опитне, Попасна, Новотошківське, Біловодське, Краматорський аеропорт… Спочатку в складі едельвейсів 128-ї бригади, а за два роки − у 10-й гірсько-штурмовій.
Та що таке справжня війна відчути пану Василеві довелося набагато раніше.
− Пекельне сонце, спрага, пил… У 50-ти градусну спеку ми долали величезні відстані…. БТРи − перетворювалися на справжні душогубки…. Обстріли, засідки виникали раптово і просто нізвідки… Ми мали завдання − прикривати колони наших військових, що покидали район… Я бачив смерть побратимів… Мене переповнювала злість і бажання помститися… − згадує Василь Дільний.
Перше, що пригадує Василь про свою війну. Йому було всього 18 років. Дуже хотів служити − пішов на строкову. За три місяці після «учебки» − відрядження на Схід.
Це був далекий 1987 рік. Задовго до початку українсько-російської війни на Донбасі. За майже два роки у бойовому батальйоні під пекельним сонцем пустельно-гірського Афганістану, жорстоких боїв із «душманами» та болісних втрат ще зовсім юним Василь дізнався, що таке справжня чоловіча дружба, мужність, героїзм…
− Ми чесно виконували поставлені завдання. Тоді це називали «інтернаціональним обов’язком». Але уже з перших днів перебування в Афганістані було зрозуміло, що це чужа війна.
Його підрозділ одним із останніх покидав Афганістан. Прикривав колони радянських військ, що виходили у 1989 році. Витримав майже два роки пекла… Місяць, що лишився до кінця строкової, дослужував у Термесі у Союзі.
Повернувшись додому, Василь Дільний − хлопець з Івано-Франківщини − довго не міг відпустити ту війну. Потім одружився, народилися діти… І те, що колись знову доведеться взяти до рук зброю, навіть і подумати не міг.
Нині він гранатометник однієї з гірсько-штурмових бригад. На війну потрапив у п’яту хвилю мобілізації.
− Коли я сказав дружині, що мушу захистити нашу землю, вона намагалася мене відговорити. Казала, не йди, тобі вже 46 років, вистачить на твою долю війни. Я й сам переживав, що забув, чого навчився тоді … Але захистити рідну землю − обов’язок кожного чоловіка. Афганістан − то була не наша війна, − розповідає Василь Дільний.
Узяв повістку і пішов. І в перші ж дні на Донбасі коли побачив, як окупанти знищують українські села, будинки, які люди будували й облаштовували роками, зокрема в Опитному, як нині і в Широкиному, поблизу якого його бригада тримала оборону понад вісім місяців, зрозумів − таке рішення ухвалив не даремно.
− Розбиті будинки, аптеки, школа, дитячий садок, у деяких хатах уже дерева почали рости… Якби наші чоловіки відсиджувалися вдома, не стримали окупантів і пропустили їх далі − такі хаос і розруха могли б охопити всю країну, − каже Василь Дільний.
Василь розповідає, бої тоді велися дуже інтенсивно. Росіяни накривали з усього озброєння, яке тільки в них було… під обстрілом опинився чи не у перші дні на Донбасі. Одразу каже, згадав усе, про що, здавалось, вже давно забув. Як тримати зброю, виживати, що означає прикривати побратимів…
− Я був навідником АГС. Стояли в Опитному. Росіяни вели вогонь пересуваючись ярками, там же маскували зброю, гармати. Гатили по наших укріпленнях, техніці, наносячи значні збитки й поранення воїнам. Раптом по рації передали координати. Ми з напарником навелися, вистрілили по квадрату… Більше з тієї позиції нас не накривали, − каже воїн.
− Іноді буває такий щільний обстріл, голови страшно підняти, але мусиш давати відповідь, щоб окупанти не нахабніли,− каже пан Василь.
І хоч має, як кажуть хлопці, спокійну вдачу і міцні нерви, зізнається, першим під час обстрілу будь-кому з укриття висунутися непросто… Та бажання прикрити хлопців переважає, бо впевнений, так само вони потім прикриють його.
Сміливості й натхнення чоловікові додають його рідні: кохана дружина та двоє дітей. Уже не одну його ротацію на Схід вони чекають на нього вдома. Хвилюються за нього та щодня телефонують, поки він у районі ООС. А ще додає сил дитячий малюнок козака з гарматою – подарунок від маленького школяра.
− Я отримав листа з цим малюнком ще у 2015-му. Коли було найважче, він надавав мені впевненості та сил. Бо я, як і той козак, теж мав гармату і боронив рідну землю… Носив його в кишені під серцем. Нині повісив біля ліжка у бліндажі, щоб не затирався. Уже третю ротацію зі мною, − розповідає Василь Дільний.
P.S. Кілька тижнів тому в пана Василя народився довгоочікуваний онук. Чоловік, який не так давно повернувся з району ООС додому, тішиться малюком та каже, дід зробить усе можливе, щоб йому ніколи не довелося свої малюнки передавати на війну…
Вітаємо Василя Дільного з народженням онука!
