ТЕМИ
#СОЦЗАХИСТ #ВТРАТИ ВОРОГА #LIFESTORY #ГУР ПЕРЕХОПЛЕННЯ

«Нашого сина нам повернули зраненого, обгорілого і без голови»

Публікації
Прочитаєте за: 11 хв. 8 Вересня 2020, 18:10

Він був одним із тих, хто крізь заслін російських військ пробивав дорогу колоні з нашими пораненими, що проривалася з Іловайська. Понад добу нерівного бою з окупантами. Щільні обстріли з градів та мінометів. Завдання ударна група виконала – колону з оточення вивела. Але для багатьох із них той бій виявився останнім.

Максим Харченко – брав участь у багатьох миротворчих операцій на різних континентах світу. Був активним учасником Революції гідності та одним із перших поїхав на Схід захищати Україну від окупантів.

На війну поїхав аж з шостої спроби

– Він міг не їхати на війну. Коли служив у морській воєнізованій охороні – дістав травму обох ніг. На їхній корабель напали. Відстрілювався, поки міг. Далі, рятуючись, довелося стрибати з верхньої палуби на нижню. Це дуже велика висота. Сильно пошкодив ступні. Довго реабілітувався, ледве міг пересуватися на ногах. Коли йому зробили операцію у Київському інституті ортопедії – роздроблену кістку замінили на титанову пластину, почав нормально ступати на одну ногу. На іншій операція була запланована пізніше. Але не відбулася, через війну. Завдяки цій пластині син почав ходити краще… і саме завдяки їй, нам через три місяці після його загибелі вдалося ідентифікувати його понівечене снарядом тіло, – стримуючи сльози розповідає мати Надія Харченко.

Жінка пригадує, коли дізналася, що син скасував операцію і збирається на війну, просила сина залишитися, адже він ще не готовий фізично. Але Максим був непохитний. Мати в найменших подробицях відтворює їхній останній перед від’їздом діалог.

– Я запитала Максима: «Що буде, якщо ти не встигнеш добігти?» – «Встигну», «А якщо тебе поранять?» – «Не поранять», «А якщо уб’ють?», – «Значить уб’ють. Ти – мама солдата! Маєш витримати все!» Це було дуже жорстоко… Але Максим напевно Україну любив більше, аніж своє життя. А я знаю, що він дуже любив життя. У нього було стільки друзів, дві собаки. Він так пишався своїми синами. Завжди казав усім: «Ви тільки подивіться, які у мене сини!» Хотів вибороти для них вільну країну, – каже мати

Так, не зупинило Максима ні те, що він досі шкутильгав на одну ногу, ні те, що через це його не брав у військо жоден київський військкомат. Він усе одно знайшов вихід – вирушив аж у Кіровоград, тепер Кропивницький, і там  з шостої спроби завдяки допомозі друзів домовився про зарахування до війська.

– Коли я запитала, навіщо стільки зусиль, він відповів: «Мама, як я буду своїм дітям в очі дивитися, я ж усе вмію…це моя професія», – каже мати.

Максим Харченко був снайпером-інструктором стрілецької роти штурмової роти спеціального призначення. Тримав оборону штабу АТО та аеропорту поблизу Краматорська.

Загинув при самому виході колони з оточення

27 серпня Максим отримав завдання разом із ударною групою спецпризначенців десантуватися під Іловайськом та підтримати вогнем колону з пораненими, що проривалася з оточення маршрутом через Старобешеве – Новокатеринівка. У запеклому бою зазнав поранення не сумісні з життям. Загинув поблизу Новокатеринівки, при самому виході колони з оточення.

– Напередодні син подзвонив: «Мама, нас відправляють на завдання…», я закричала: «В Іловайськ?!» Максим відповів: «Не вгадуй… все одно не скажу. Просто знай, що я вас усіх дуже люблю», – стримуючи сльози, згадує останню розмову з сином Надія Сергіївна.

Вранці 27 серпня їхня штурмова рота вертольотами прилетіла під Іловайськ. Після приземлення одразу опинилися під обстрілом російських десантників. Танки, гради. Тоді загинуло багато українських воїнів. Дехто потрапив в полон. Саме ті, що повернулися з полону пізніше, розкажуть батькам, де і як загинув їхній син. Це допоможе в пошуку його останків.

– Хлопці розповідали, що коли Іловайський «котел» замкнувся, їхній командир пояснив, що із завдання повернуться не всі, тому запитав, хто хоче піти туди добровільно. Максим одним із перших визвався, – розповідає мати.

Понад місяць тіло Максима пролежало в донецькому степу поки його не знайшли. Та й про те, що їхній син загинув, батьки дізналися не одразу.

– Максим подзвонив напередодні й сказав, що може не повернутися. А через деякий час його молодшому сину хтось глузливо сказав у слухавку: «Максим Харченко – твій батько? Ти його не чекай!» Ми спочатку подумали, що то якась помилка. Може загубив на завданні телефон… Подзвонили в його частину – отримали відповідь: «Він на завданні, тому може не дзвонити». Але коли з його телефона подзвонили знов і запитали: «А чого це українці відправляють на війну інвалідів?» – все зрозуміли, – каже мати.

Вони зверталися в усі служби, писали листи в Міністерство оборони, СБУ, МНС, навіть Президенту, але відповіді, де перебуває їхній син, не знаходили.

Перед останнім завданням видалив телефон матері, щоб у разі чого їй не подзвонили

– Коли він загинув, я не знаю як, але відчула ту мить. Набрала його номер – він уже не відповідав. Коли це моторошне мовчання тривало кілька днів – серце вилітало з грудей, зрозуміла, що сталася біда. Бо Максим навіть в Іраку намагався подзвонити або щось хоча б написати щодня. Знав, що я хвилюватимусь. Дуже любив і жалів мене, – каже мати.

Саме тому, перед останнім завданням, телефон матері Максим у записнику свого телефона заховав так, щоб у разі чого їй не подзвонили. Коли він загинув, телефонували його молодшому сину і маминій сестрі, а матері – ні. Навіть коли пошукова служба «Евакуація-200» («Чорний тюльпан») знайшла тіло Максима, спершу повідомили також не матері.

– Ми якраз поверталися додому. Їхали з Дмитриком – старшим сином Максима, у машині сестри. Раптом їй зателефонували. Вона розплакалася, попросила чоловіка зупинитися. Вони вийшли з машини і довго не могли наважитися зайти. Виявилося – їй повідомили, що знайшли тіло Максима. Мені про це сказали вже вдома: «Надя, ти тримайся…» То був єдиний раз, коли я втратила контроль над собою: плакала кричала і казала: «синку, я ж тебе просила! Я ж просила не їхати!..»

Тіло Максима Харченка батьки ідентифікували за титановою пластиною у нозі

– Я надзвичайно вдячна хлопцям пошуковцям. Адже вони дали нам можливість в останній раз побачити нашого сина і провести його в останню путь. Знаю, що ризикували власним життям. Бо ж Максим і його побратими перебували на тій території. Бойовики дали їм час на вивезення тіл тільки до 5-ї години вечора, далі погрожували відкривати вогонь. Осінь… болото… вечір… їхня машина ламалася і буксувала. Але їм вдалося. Тоді разом з Максимом вони вивезли чотирьох наших воїнів. Наш син – зранений, обгорілий і… без голови. Хлопці розповіли, що снаряд влучив прямісінько в нього. Впізнали його одразу по кросівках – бо берці носити він не міг…

Далі – найважче – ДНК. Довгі тижні заборів крові й упізнання. Через те, що тіло пролежало на відкритому повітрі дуже довго, результати не збігалися.

– Я подзвонив в інститут ортопедії, де йому робили операцію. Взяв документи і номер пластини, яка була вшита у синовій нозі. Поїхав у Запоріжжя. Кажу: «Подивіться, чи є пластина в нозі», вони глянули: «Є!»… Так, завдяки пластині, нам віддали тіло Максима. Він загинув 28 серпня, а поховали ми його аж 26 листопада, – розповідає тато воїна Борис Харченко.

– Я молилась – це єдине, що мені допомогло. Щодня ходила в церкву. Сестра дала грошей на таксі й я їздила о 4-й годині ранку, о 5-й. Кожен раз, коли почувалася зовсім зле. Просила Бога дати мені витримки. Заради онуків. Бо знаю, деякі мами з вікон викидалися після гибелі дітей. Молилася, і мені допомогло. Бо кричати не можна було – діти кругом. Навіть на похованні сина я не дозволила собі виплеснути весь той біль, бо у Дмитрика хворе серце – порок аортального клапана – дуже складний порок. Поки що такий не оперується, – розповідає мати Максима.

Коли загинув батько, Дмитру було 17 років. Він тоді щойно вступив на 1 курс медінституту… Від стресу замкнувся, покинув навчання. Каже, продовжив ходити в інститут тільки заради останньої волі батька. Чомусь саме про це казав йому тато у свій останній приїзд. «Хай там що, не покидай навчання, вчися!» – таким було й останнє смс.

– З самого малку тато казав мені, що я маю отримати гарну професію, щоб забезпечувати свою сім’ю, – розповідає Дмитро.

Усе його дитинство тато був прикладом і гордістю для сина. Він навчив його бути справжнім чоловіком, стріляти зі зброї, розбирати і доглядати гвинтівку, рибалити, бути чемним зі старшими і стійким з однолітками. Цього року Дмитро закінчив навчання та успішно склав іспити. Він добре пам’ятає настанови батька та щодня дотримується їх у житті. Врівноважений, чесний, навіть зовні – викапаний батько – справжня гордість для бабусі та приклад для молодшого брата. Попри біль втрати тепер Дмитро дуже пишається татом і добре розуміє, заради чого він воював і заради чого віддав життя.

З чотирьох років мати шила Максиму маленьку військову форму, а тато вирізав гвинтівки з дерева

– Стати військовим Максим мріяв з чотирьох років. Щодня одягав дідову фуражку. Я сама шила йому маленьку військову форму, а тато вирізав гвинтівки з дерева. Потім він і сам навчився це робити. Тоді були важкі часи і ми не могли купувати йому такі іграшки. Але він дійсно був одержимий цією професією. У «війнушки» в дитинстві грають всі хлопчики, але коли дорослішають, знаходять собі інші захоплення. Він же своє так і не «переріс». Навіть коли після школи ми намагалися домовитися, щоб Максима не взяли в армію, він перед всією комісією сказав: «Я знаю, що мама вас дуже просила знайти причину, чому я не підходжу для армії, але я хочу і піду служити». Тоді військком дивувався, що у час, коли всі намагаються ухилитися від служби, він навпаки мріє про неї, – розповідає мати Максима Харченка Надія Сергіївна.

Щоправда, в армію Максим тоді таки не пішов. Порадившись з батьками, погодився на навчання у Київській Національній академії внутрішніх справ. Тоді, у мирний час, ця професія здавалася батькам більш корисною. А форма і зброя, про які він мріяв – теж були.

– Він дуже старався вступити до академії. Коли біг крос – зайняв друге місце за результатами серед усіх абітурієнтів. Загалом, він дуже любив спорт. Завжди дуже швидко бігав, швидко ходив… таке було враження, що хотів встигнути якомога більше, – каже мати.

Із лейтенанта – в звичайні рядові

– Та у поліції Максим надовго не затримався. Отримавши погони лейтенанта служив інспектором розшуку, а потім потрапив у ДАІ. Там на той час були так звані норми штрафів… Максимко, тоді молодий хлопець після академії, який вірив у чесність і справедливість «міліції», не те що «норм» ніяких не здавав, а й за свій кошт купував гуму на службові «Жигулі». Незабаром зрозумів, що така служба йому не підходить. Покинув службу в міліції і підписав контракт із ЗСУ. Із лейтенанта став звичайним рядовим, – розповідає тато Максима Борис Харченко.

А далі був Ірак, миротворчі контингенти в країнах Африки. Після миротворчих місій – Морська воєнізована охорона.

– Уже в 2003 році, коли про війну в Україні ніхто навіть не думав, Максиму довелося прийняти свій перший в житті бій. У 2003- 2004 роках він служив у складі миротворчого контингенту в Республіці Ірак. Був снайпером-радіотелефоністом. Відзначився. Був нагороджений. Тоді йому було всього 23 роки. Його фото розмістили на обкладинку першого номеру журналу «Миротворець», а відомий тележурналіст Андрій Цаплієнко зняв про Максима чудовий репортаж, – розповідає Надія Харченко.

Потім – Революція гідності й російсько-українська війна…

Ми подали на Росію до суду, і виграли його

– Мені боляче, розповідати про ньогоу минулому часі – «був». Він живе в моєму серці. І здається навіть іноді я відчуваю його поруч. На його шості роковини 28 серпня, коли ми проводили панахиду, раптом із зовсім безхмарного неба почали падати маленькі краплинки дощу. Просто на пам’ятник і на нас… Наче сльозинки Максима. Я знаю, де б мій синочок не був, він також сумує за нами і дуже любить нас, – каже мати.

За вбивство сина на українській території родина Харченків подала до суду на РФ та виграла його.

– Колись настане час і країна-агресор відповість за кожен свій злочин, кожне вбивство і кожну сльозинку матерів і дітей наших полеглих воїнів. Знаю, жоден суд не поверне мені сина, але його діти знатимуть, що є правда, а що брехня, і берегтимуть країну для своїх дітей так само віддано, як це робив їхній тато для них, – каже мати.

За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі її син Максим Харченко указом Президента нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, та нагрудним знаком «Іловайськ-2014» (посмертно).

Кореспондент АрміяInform
Читайте нас в Telegram
@armyinformcomua
На Харківщині дронарі знищили групу російських мотоциклістів
На Харківщині дронарі знищили групу російських мотоциклістів

На Харківщині оператори БПЛА підрозділу «Срібна трійка» знищили групу російських загарбників на мотоциклах.

Пам’яті правозахисника, старшого сержанта Олександра Гатіятулліна
Пам’яті правозахисника, старшого сержанта Олександра Гатіятулліна

Він, як ніхто, знався на тому, що таке гідність та свобода для людини.

На Харківщині внаслідок атаки БПЛА п’ятеро постраждалих
На Харківщині внаслідок атаки БПЛА п’ятеро постраждалих

Учора, 15 лютого, близько 21:00 російський ударний безпілотник обстріляв Куп’янський район, внаслідок чого постраждали п’ятеро людей.

Уразили — і зникли: маляр став навідником РСЗВ з позивним «Художник»
Уразили — і зникли: маляр став навідником РСЗВ з позивним «Художник»

Євген вдома — маляр, а в бригаді «Гарт» — вправний навідник реактивних систем залпового вогню з позивним «Художник».

Троє поранених і пошкоджена інфраструктура: наслідки російських обстрілів на Сумщині
Троє поранених і пошкоджена інфраструктура: наслідки російських обстрілів на Сумщині

Минулої доби війська рф здійснили обстріли 33 населених пунктів Сумського, Шосткинського, Охтирського та Конотопського районів на Сумщині.

ВАКАНСІЇ
Стрілець

від 21000 до 51000 грн

Миколаїв

Військова частина А3476

Водій, військовий

від 20000 до 120000 грн

Харків

226 окремий батальйон 127 ОБр Сухопутних Військ ОК Північ

Гранатометник

від 21000 до 21000 грн

Ужгород

Військова частина 3115 НГУ

Командир відділення-командир машини, військовий

від 25000 до 125000 грн

Київ

Морська Піхота ЗСУ

Бойовий медик взводу

від 21000 до 120000 грн

Дніпро, Дніпропетровська область

Стрілець-помічник гранатометника

від 20000 до 120000 грн

Вся Україна

22 окремий мотопіхотний батальйон 92 ОШБр

--- ---