Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Небом неспішно пливуть білі пухнасті хмаринки. Чайки кружляють над тихою гладдю моря і їхній надривний крик, наче жалобна пісня, розноситься берегом. А червоне сонце, немов рубін, опускається за обрій. Саме на цей берег моря приходив Дмитро, де на своєму улюбленому місці відпочивав душею та набирався сил. Пташиний крик знову пронизує тишу. Можливо, це душа полеглого воїна разом із птахами пролітає над своїми рідними краями…
Ще з дитинства для Дмитра Васильєва стати військовим було вирішеною справою. Адже так хотілося продовжити військову династію і піти стопами батьків-військовослужбовців. Початком став вступ до Одеського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, за ним навчання у Львівському інституті Сухопутних військ імені гетьмана П. Сагайдачного.
Роки навчання швидко минають і Дмитро, вже у лейтенантських погонах, крокує у своє офіцерське життя. Перша посада − командир механізованого взводу Центру забезпечення навчального процесу Львівської академії Сухопутних військ. Але не про це його мрії, адже йому так хочеться служити у бойовому підрозділі. Чергова планка взята і вже старший лейтенант стає командиром механізованого взводу механізованої роти 28-ї бригади.
Як згадує мама Дмитра, Світлана Дмитрівна, її син не мав багато вільного часу, не було навіть коли купатися та засмагати. Весь час у берцях, формі й на службі. А на питання про особисте життя з усмішкою відповідав, що одружений на армії.
Із початком російсько-української війни в 2014 році − вже в червні Дмитро Васильєв «Рубін» та його рота на передовій. А там − запеклі бої, гарячі точки. Спочатку Савур-Могила, яка закінчилася Іловайським котлом, потім Амвросіївка. І кожен раз командир разом із своїм підрозділом демонструє мужність, відвагу і стійкість.
На жаль, під час артилерійського обстрілу 31 липня 2014 року «Рубін» зазнає мінно-вибухової травми, після чого лікується у шпиталі. Але здаватися не про нього, Дмитро повертається на фронт на блокпост під Донецьком.
Весь час, що Дмитро на війні, його мати Світлана Дмитрівна молиться за нього. Так було і того дня на Трійцю, коли вона вкотре звертається до Господа зберегти її сина. Проте саме цього дня не стало її Дмитра.
Спецгрупа під командуванням капітана Васильєва потрапила під шквальний вогонь з гранатометів і стрілецької зброї диверсантів, якими командував бойовик на прізвисько «Хатаб». Українські воїни прийняли бій, але сили були нерівні. Один із бійців загинув, ще один був важко поранений, а двоє захоплені в полон. Важкопоранений капітан відмовився здаватися в полон ворогу. Нескореного воїна за наказом «Хатаба» убили пострілом у голову.
Його побратим Сергій Базарний пригадує, що завжди брав з Дмитра приклад, як треба ставитись до певних речей на службі. Вони познайомились на передовій, були практично разом по 24 години на добу, тому чоловік добре знає, як з хлопчика сформувався чоловік. Він пригадує і бої під Савур-Могилою й Іловайський котел. А ще пригадує його любов до мами.
Як згадує мама воїна, останній раз, коли вона бачила сина живим, він протягнув їй гроші й попросив купити собі красиву сукню. На що вона зі дивуванням відповіла, яку сукню? Син так хотів зробити мамі подарунок. Світлана Дмитрівна таки купила собі сукню, але вже чорну…
Командир роти капітан Дмитро Васильєв нагороджений орденами Богдана Хмельницького III ступеня (31.10.2014) та II ступеня (18.05.2016; посмертно), а також навічно зарахований до іменних списків 28-ї окремої механізованої бригади. Також на честь загиблого воїна відкриті меморіальні дошки на будівлі Чорноморської загальноосвітньої школи, де навчався Дмитро, та на фасаді Одеського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою.
