Чоловік систематично поширював інформацію з обмеженим доступом, перешкоджаючи комплектуванню Сил оборони України та сприяючи, таким чином, загарбницько-окупаційній армії російської федерації. Про це стало…
До війни він був звукорежисером. На війні – розвідником. Там він перестав бути просто Олегом Бондаренко і став «Птахом».
Відтоді, як ми познайомилися в Пісках, він майже не змінився. Така сама борода, тільки в ній додалося сивини, ті ж усміхнені очі, тільки побільшало зморшок біля них, таке ж міцне рукостискання…
Замість бліндажа – кемпінг
Але тепер на ньому не бронежилет і «убакс» (сорочка, що вдягається під бронежилет. – Ред.), а запрана футболка і шорти. Навкруги не окопи і бліндажі, а побудований своїми руками на голій землі – кемпінг, у якому бринять дитячі голоси і сміх. Сюди приїжджають фронтові друзі, волонтери, естрадні та телевізійні знаменитості.
Тут бігають собаки, які терплять витівки дітей і одним вискалом або гарчанням припиняють будь-яку спробу проникнення чужака. Тут є вбита в мотлох і відновлена «газелька» і тут же відмахується від мух і гедзів врятований від живодральні кінь.
На камбуз тут скликають не криками, а ударами в підвішену на дроті косо обрізану гільзу від «Рапіри».
Але головне – тут відпочивають, дорослішають, вчаться жити самостійно десятки хлопчиків і дівчаток. Майже у кожного з них війна забрала когось із близьких – або на зовсім, або на час.
Коли хлопчисько, чуючи слово «Іловайськ», киває головою – «У мене там тато загинув», а інший у відповідь на слово-пароль ДАП спокійно каже – «Там тата контузило, він після цього став зовсім іншим – характер зіпсувався і майже не сміється», ти розумієш, що ті, кого називають «діти війни» – це не тільки, хто вижив під російськими обстрілами у прифронтовій смузі. Це і хлопчики й дівчатка з мирних міст. І у життя цих дітей росіяни принесли війну, що залишиться в них назавжди.
Комуна як психологічний «громовідвід»
Про те, як з’явилася ідея створення подібного кемпінгу, Олег каже так:
– Ідея з’явилася ще на передку, коли ми будували собі бліндажі, які витримали все, що «прилітало». А в перервах між цими прильотами я дивився на величезне водосховище Луганської ТЕЦ і розумів, що це класне місце. І тоді жартома написав у мордокнизі (Facebook. – Ред.), що колись прийде цивільне життя, буде все, знайдемо якийсь острівець і створимо комуну. Пожартували-пожартували, потім – госпіталь, а затим мене, як кажуть, улітку 2015-го «накрило». Накрило міцно. Я сів на мотоцикл і поїхав з Києва. Їздив-їздив, і от знайшов це місце – поле з ямами і травою по пояс.
Нас із побратимами було кілька. Розгортатися почали навесні 2016-го, бо цілий рік готувалися. Збирали у кого що було, чистили від запасів гаражі, будинки та квартири.
Перша ночівля, як годиться – гамак під деревом, потім спальник, перший намет, перший моток мотузки, пила ручна й сокира. Поставили перший навіс – наш центр Всесвіту і камбуз, який незабаром перетворився у гуртожиток. Усе літо там жили, готували їжу, їли – все робили тут. А восени всі роз’їхалися, я лишився один…
Перша зима – під самою клейонкою,
або Як рятують від холоду коти
А далі до Олега привезли «Хлопчика» – добровольця після поранення, з передка. Приїхав той геть у «розібраному» стані.
Ні він, ні Олег гадки не мали, що з цим робити – тоді про психологічну допомогу і розумні слова на кшталт «ПТСР» і «реабілітація» мало хто чув.
Зрештою здружилися і першу зиму провели… під клейонкою. Це був умовний намет із вогнищем посередині, і Олег з «Хлопчиком» щодня латали дірки від дрібного вугілля, що падало зверху з димоходу. На наступний рік друзі привезли вагончик-дачу на колесах – діряву конструкцію, що розвалювалася і падала, якщо сильно спертися. Але там теж була піч… Це була друга зима, набагато холодніша.
Усміхаючись, Олег згадує, що жили, як на передку – тільки без «прильотів». І вологі серветки йшли в хід, і сніг топили, бо річка замерзла. Якось мало не замерз сам – врятували… коти. Вони залізли в спальник і відігріли, інакше б не прокинувся. Влітку друзі привезли 3 намети – один на 40 осіб, два – на 20.
Четверо власних дітей як стимул життя і змін
Так починався кемпінг і з’явилося перше житло для дітей.
На питання, чому діти, чому не комуна для дорослих, Олег відповідає не замислюючись:
– Коли мене «накрило», я втік з міста. Але згодом зрозумів: мене це не рятує. А врятували мене власні діти. Їх четверо – два пацана, дві дівки. Я почав з ними ділитися всім. Мені важко було якісь речі їм говорити. Але саме мої діти витягли зі стану жорсткого депресняку. І потім я подумав, що якщо у них вийшло, то вийде і в інших. Спочатку мав напівегоїстичну позицію: я – дітям, діти – мені. Гадав, що впораюся сам, але то моя велика помилка. Діти завжди потребують більшого. Їм потрібно більше різних дорослих людей, більше тем для спілкування. Зрозумів, що один не впораюся. Тоді з’явилися друзі, які мені повірили. З тих, хто був з початку, деякі втомилися, деякі не побачили перспективи. Нині у нас лишилося близько 10-15 осіб постійного складу, які регулярно приїжджають і роблять справу.
Олегу допомагають і батьки дітей, які відпочивають в кемпінгу, і фронтові друзі та волонтери.
Що дуже важливо – немає жодних вкладень з боку держави. Це суто волонтерський проєкт військових. Олега запитують, «що ти з цього маєш?» І це питання ставить його у глухий кут.
Ось і зараз він замислився. Закурив і, знизавши широкими плечима, промовив:
– Назвати проєкт «ветеранським бізнесом»? Мені цікаво, бізнесом на чому – кінському гною або, може, траві з поля? Нехай розкажуть, я, напевно, чогось не знаю у житті. Бізнес в моєму розумінні – ти щось вклав, а потім отримав прибуток, і ти молодець, ти крутий. Але поки я і всі наші звільняють гаражі й гаражі своїх друзів. Ми сюди веземо, веземо, веземо. І поки що зовсім нічого не заробили. Що нам треба? Упаковка кави, пачка сигарет і місце, де «кістки кинути». Ми вже в тому віці, коли нецікаво тут щось заробляти. І завдяки друзям, зокрема закордонним, з Італії, Німеччини, Польщі, маємо тут чимало корисного.
Жити з тим, що дарує природа,
й не смітити природі у відповідь
Усе робимо руками. З механізації – зламаний трактор, який треба полагодити. Є лопати, тачки, іще бензобур, щоб не вручну дірки у землі копати. Багато тачок – це ми вміємо, це в нас добре виходить. Електрика – з сонячних панелей, тут повністю автономні. Вода у нас своя, зі свердловини, абсолютно чиста. Чайник без накипу вже 2 роки, це показник. Палимо дерево, не палимо бензин, солярку й не забруднюємо середовище.
Ось цьому – жити, не забруднюючи середовище, жити з тим, що дарує природа, й не смітити природі у відповідь – вчать дітей у кемпінгу. А також всьому, що необхідно, щоб вижити. Починаючи з того, як добути воду й вогонь, закінчуючи тим, як зробити житло, щоб його не змило, як розпалити багаття, щоб не сталося пожежі, як ночувати, щоб не з’їв дикий звір.
Але головне, чого навчають – жити і спілкуватися в колективі. Діти приїжджають з різних соціальних рівнів, та здебільшого це діти загиблих на війні, волонтерів і чинних військових, діти-сироти. Є і з неблагополучних сімей, особливі діти… Є й із сімей, які не пов’язані з війною, але це адекватні і патріотичні люди.
Дисципліна в таборі жорстка: за лайку – віджимання або присідання. Якщо виникає конфлікт – забіяки отримують по парі боксерських рукавичок і йдуть з’ясовувати стосунки на імпровізованому рингу. Як не дивно, ніхто не охає й не ахає через появу саден, синців і подряпин. Загалом, якщо згадати наше дитинство, то це звичайна справа в процесі формування особистості.
Вечорами відбувається «розбір польотів». Діти самі обговорюють зроблене і не зроблене за день. І ставлять один одному оцінки. Олег майже не втручається, тільки якщо чує явну брехню – цього не терпить.
«Державу сюди не пускаємо»
На питання, скільки дітей можуть сюди приїхати, Олег відповідає спокійно:
– Наразі кемпінг може прийняти близько 100 дітей. Через карантин зробили перерву на 2 місяці, адже діти не повинні хворіти, та ще й з нашої вини. Звісно, складно, коли нас тут троє дорослих влітку. Вітя, я і Таня. Таня – кок, мій друг Вітя – енергетик й інженер, я теж інженер і, якщо завгодно, головний вихователь. Є 10-15 дорослих, які допомагають, але «постійні» – це я і Вітя. Дуже багато роботи руками й інструментом робимо самі, всі розрахунки наші, все геопланування, проєкти будиночків, державу ми сюди не пускаємо. Будуємо самі. З екологами дружимо, тому перше, що я зробив – взяв проби води, ґрунту й повітря, грибів, ягід, дерев. Тепер знаю, що людям тут можна перебувати без проблем. З місцевими жителями теж дружимо. Нормальні люди, хоч і суворі – тут край лісорубів. Вони нам допомагають, а ми їм: ловимо браконьєрів періодично, здаємо їх поліції. До речі, до нас приїжджають офіцери поліції з департаменту зі зв’язків з громадськістю. Вчать дітей, що таке антибулінг, наркотики, що таке зброя, закон, самозахист. Із нами займаються фізкультурою, проводять спеціальні заняття згідно із законом і дитячою безпекою.
Раптом лунають удари по гільзі – час обіду. Із Олегом вирушаємо на камбуз, де забираємо дві величезні – в сажі й кіптяві – каструлі з борщем. Кухня на дровах, їжу готують чергові. Таня-кок вчить їх усьому – починаючи від чищення картоплі, закінчуючи миттям посуду. Повний цикл. Після обіду посуд кожен миє сам.
До нас підходить дівчинка й запитує, де можна взяти довгі шурупи. Олег уточнює, що саме хоче зробити. Почувши, киває головою: «Там, де лежить інструмент, є банки з шурупами. Та, що з синьою кришкою – з довгими, їх і візьми». Хлопчики й дівчатка можуть навчитися тут працювати простим інструментом – молотком, пилою, викруткою… Хто хоче шити або вишивати – будь ласка, невдовзі відкриють швейний клас. Хто хоче танцювати – їм сцена і колонки. Хочеш навчитися справлятися з конем? Не питання – сідаємо верхи і катаємося під керівництвом інструктора. Одна з дівчаток, яка відпочиває в таборі, професіонал, займається кінним спортом і працює у ветеринарній лікарні.
Єдине, що під замком – комп’ютери й телефони. Є година на добу, щоб зателефонувати батькам, після цього мобілки здають. Телевізор і радіо вимкнені. Ігри, спорт, річка – цілодобово, головне – щоб не захворіли. Решта – без проблем. Діти тут відпочивають, просяться залишитися довше, дехто – на все літо. Їх звідси не витягнеш…
