Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 23 серпня 2024…
У Кам’янці-Подільському не чути залпів гармат, але серед місцевих жителів є ті, хто уві сні часто бачить жахіття неоголошеної війни з російським окупантом і добре знає запах пороху. У навчальному центрі Командування Сил підтримки ЗСУ таких майже половина. Один із них — головний старшина одного з підрозділів прапорщик Степан Глібічук.
Степан Дмитрович поділився своїми спогадами про те, як війна увірвалася в його життя.
Загинуло чимало наших хлопців…
«25 червня 2014 року група в складі 6-ти чоловіків була відряджена для виконання завдань у район АТО. Після прибуття до 72-ї бригади нам поставили бойове завдання — супровід колон з першого батальйону в напрямку другого на відстань у 40 кілометрів проходу й убезпечення доріг від вибухонебезпечних предметів. Перший батальйон бригади розмістили в полі біля села Червонопартизанськ (нині — с. Вознесенівка) на Луганщині. Другий розташувався під Краснодоном (нині — м. Сорокине). Українсько-російський кордон поруч —у 5 кілометрах. За 3 кілометри — наш пункт пропуску «Ізварине».
Прибувши в другий батальйон 72-ї бригади під Краснодон (нині — м. Сорокине), розмістилися в чистому полі, де не було укриття. За командою старшого групи приступили до облаштування бліндажа. Відразу по нашій позиції відкрили вогонь з мінометів 122-го калібру. Однак хмарність не дозволяла ворожому безпілотнику опускатися нижче, щоб скоригувати вогонь. Тому російські збройні формування не знали наших точних координат. Міномети били навмання. Міни розривалися на відстані кілометра від нас.
Словом, укриття зробили надійне. Товсті стовбури дерев і шар землі вселяли впевненість, що бліндаж витримає обстріли з важкої артилерії ворога.
10 липня 2014 року близько першої ночі з боку російського кордону по нас відкрили вогонь з «Градів» запалювальними снарядами. Цього разу точність попадань вражала. Снаряди влучно падали на позиції з нашими САУ. Згорів Т-64 з екіпажем. Влучили йумашини, що привезли боєприпаси та провіант.
Загинуло чимало наших хлопців. За моїми підрахунками, близько 40. Зазнали поранень майже 50 військовослужбовців. За командою ми здійснили маневр у тил, десь на 7–9 кілометрів. Там розміщувалися позиції з паливом, медпункт і частина забезпечення. Перебули на цих позиціях тиждень, супроводжуючи колони з першого батальйону 72-ї. Другий батальйон бригади теж постраждав: розбита, спалена техніка, втрати серед бійців. Під час супроводу колон щоразу доводилося пробивати новий напрямок руху — шукати іншу дорогу, бо на пройденому шляху ворог робив закладки з фугасів, протитанкових мін.
Ми відступили…
Ми відступили. Я був тоді водієм «Урала», вивозив поранених (близько 18).
…Прибувши на нові позиції першого батальйону 72-ї бригади, взялися облаштовувати бліндаж з того, що втрапило під руки. Зверху накривали металом з розбитих машин і бронетехніки після обстрілу. А вже ввечері по нас посипалися міни. Спочатку прилітало їх по 10–15, наступної ночі кількість зросла в рази. Під час такого обстрілу завжди чути ляск зі свистом. Це давало змогу сховатися в укриття. Ми знали, що є 7–8 секунд, аби сховатися перед прильотом міни з боку Росії.
«Аби зломити наш дух, ворог закидав міни без підривників з написами «Укропы, уходите, это наша земля…»
У цей час ми вже були в оточенні й чекали на підтримку. Хлопці, які йшли на допомогу, щоразу потрапляли в засідки й відступали. В оточенні ми перебували майже півтора місяця. Однак не просто сиділи й відстрілювалися, а виконували бойові завдання. Так, на одному з териконів обладнали пункт спостереження. З нього дуже добре помітно дії ворога.
З кожним днем кількість обстрілів збільшувалася до 80–90. Аби зломити наш дух, ворог закидав міни без підривників з написами на них білою фарбою «Укропы, уходите, это наша земля…»
Ми прагнули адекватно протидіяти окупаційним військам, працювали на упередження. Заміновували підступи, дороги до позицій різними типами протипіхотних, протитанкових і сигнальних мін. Усі спроби ворога захопити нас завершувалися їхнім фіаско.
Ці півтора місяця було важко. Спроби вирватися з оточення були марними. Проти нас стояли добре озброєні російські найманці, позаду в кількох кілометрах — кордон країни-окупанта, з-за якого безперестанку поливали вогнем з мінометів, «Градів», ствольної артилерії».
…Багато воїнів-патріотів України загинули у тих пекельних боях. Хто через власні помилки, хто через непрофесійні дії командирів у бойових умовах. Однак ті, що вижили, здобули неоціненний бойовий досвід, який передають побратимам. Минуло багато часу, але ті страшні події назавжди закарбувалися в пам’яті прапорщика Степана Глібічука. І ось уже шість років поспіль він деколи прокидається серед ночі в передчутті, що зараз щось прилетить і вибухне, від крику побратима, який стогне від болю і просить допомоги.
Це тільки одна з тих сотень, тисяч історій про мужніх воїнів, які захищали й захищають нашу незалежність донині. Степан Дмитрович після чотирнадцятого року неодноразово виконував завдання за призначенням у районі АТО. Побував на шахті «Бутівка», у Пісках, Водяному, Опитному, Гранітному, але це вже інші історії…
Служба зв’язків з громадськістю Командування Сил підтримки
Фото з архіву Степана Глібічука
