Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Улітку 2014-го точилися запеклі бої неподалік українсько-російського кордону. Один із «гарячих» прикордонних пунктів – місто Вознесенівка (до 2016 року – Червонопартизанськ) у східній частині Луганщини.
Важливу роль на полі бою виконують військові медики. Із автоматом у руках й припасованим медичним обладнанням виконував свій професійний обов’язок начмед одного з батальйонів окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців Віталій Сичов. Колеги та вдячні бійці кажуть про нього: «Кулі свистять, а він продовжує «шити».
У березні 2014 року лікаря-хірурга Київської міської клінічної лікарні мобілізували до ЗС України. Влітку того ж року в Червонопартизанську Віталій Сичов надавав медичну допомогу бійцям бригади, супроводжуючи колони.
– На місці вирішували, що робити з пораненими далі. Ситуації були різні – БМП наїжджали на фугас, тривали обстріли з різних видів зброї та техніки, – згадує лікар.
Під час однієї з поїздок у Віталія Сичова було одночасно семеро поранених у батальйоні, які підірвалися на фугасі, коли перебували в БМП.
– Усі мали ушкодження різного ступеня. На щастя, ми були поруч, почули вибух. Підбігаємо – семеро стікають кров’ю. Там уперше довелося сортувати поранених, миттєво вирішуючи, кому надавати допомогу першочергово, а кому – вколоти знеболювальне. З’ясовували, у кого є небезпека для життя, хто зможе дочекатися евакуації. Легкопоранені лишилися під наглядом лікарів-санітарів, які надавали домедичну допомогу, – розповідає лікар.
За словами Віталія Сичова, перша меддопомога на полі бою – робота фельдшерів, медсестер, які далі мають передавати пораненого до евакуації машинами із лікарськими бригадами. Але на передовій у 2014 році всі лікарі, незалежно від кваліфікації – хірург, травматолог – надавали домедичну допомогу.
– Погоджуюсь із твердженням, що місце кваліфікованого лікаря – не на передніх рубежах оборони. Зокрема, для хірурга слід створити належні умови для проведення операцій. Поруч має працювати анестезіолог. Велика хірургічна операція в умовах 2014-го – це великий ризик як для пораненого, так і для лікаря, – стверджує Віталій Сичов.
Брак медиків на полі бою – нагальна проблема у 2014-му. У батальйоні Віталія Сичова було лише троє фахівців, які перебували в підпорядкуванні різних рот, відповідно, на великій відстані. У такій ситуації слід було діяти швидко й ефективно.
Так, Віталій Сичов із підлеглими ініціювали життєво необхідні для підрозділу заходи. Зокрема, з бійцями проводили навчання з першої домедичної допомоги. Ще дев’ятеро в батальйоні пройшли в бойових умовах курси з домедичної допомоги та отримали спеціальні санітарно-медичні сумки.
Також на кожну машину виділили американську волонтерську аптечку. Розробили точки і маршрути евакуації. Все це потім допомагало рятувати життя бійцям.
– Дякуючи Богу, мені щастило – надважких поранених у 2014 році не було. Усім надавали своєчасну допомогу, тому обходилося без «200-х», – згадує події того літа Віталій Сичов.
Наталія Сичова – мама лікаря – про події 2014 року каже наступне:
– Все життя дякуватиму ангелам за те, що він живий. Знаю, що хлопці підрозділу із вигуками: «Док, я прикрию» – давали можливість залишатись живим моєму синові, давали можливість йому рятувати життя пораненим. Хлопці вірили і знали: мій син їх врятує. Тому у вирішальні моменти ризикували. Шана медикам!
Про безцінну роботу медиків, зокрема нашого героя, йдеться в документальному фільмі 2015 року «Я – Док».
Нині Віталій Сичов працює хірургом у Національному військово-медичному клінічному центрі «Головний військовий клінічний госпіталь».
Анна Гудзь для АрміяInform
