Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
У виступі на військово-морському параді 26 червня Путін згадав Антарктиду. Путін, як відомо, представник спецслужб, які нині при владі в Росії, і який цю владу уособлює. А тому нічого зайвого, непродуманого, і ретельно не розрахованого той не говорить. А сказав він про Антарктиду дослівно таке: «Ми пишаємося видатними ратними перемогами наших співвітчизників, їхніми звершеннями, серед яких – відкриття російськими мореплавцями льодового континенту – Антарктиди. Цього року відзначаємо 200-річчя цієї події всесвітнього значення».
Я не знаю, які оцінки мав Путін у школі з історії й географії, та це й неважливо. Це давня традиція країни, сама назва якої – Росія – як би це делікатно висловитися – є плагіатом. Авжеж, така традиція: щось вигадати, а потім цим вигаданим пишатися. Спитайте середньостатистичного росіянина, хто винахідник радіо, і він, оком не змигнувши, скаже: Попов, бо так його вчили в школі. А що Попов 1893 року побував на виставці в Чикаго, де ознайомився з винаходом Ніколя Тесли, а згодом, 1895-го, власне вдосконалив прилад англійця Олівера Джеймса Лоджа, навіщо середньостатистичному росіянину знати? Те саме і з паровою машиною Ползунова, те саме зрештою і з Антарктидою.
Це в Росії вважається, що її 28 січня 1820 року на два дні раніше (!) за англійців Брансфілда та Сміта Антарктиду відкрили Беллінсгаузен і Лазарєв. Пізніші дослідження і, зокрема, вивчення найпершого звіту самого Беллінсгаузена, довели, що це не так, оскільки в документі не йдеться про відкриття континенту, а лише про острови. Того дня, 28 січня, шлюпи «Восток» та «Мирний» перебували за 53-55 морських миль від суходолу, а згодом у рапорті морському міністру від 21 квітня, Беллінсгаузен писав, що ознак великої південної землі ніде не зустрів. Ба більше, тут можна назвати ще одне, мабуть, практично невідоме у нас ім’я – мореплавця Габріеля Кастільського, який 1603 року очолив експедицію трьох кораблів, що пропливли морем південніше Чилі. В Іспанії саме його вважають відкривачем Антарктиди.
Навіщо ж Путін згадав Антарктиду? Щоб росіяни зайвий раз мали нагоду попишатися своїми? Так, звичайно, але не тільки. Згадка у виступі, як і широке відзначення 200-річчя «відкриття» – це «заявка» на Антарктиду. Закріплення в свідомості й своїх, і чужих «російськості» Антарктиди ведеться різними шляхами. Приміром, з використанням топонімів, коли загальноприйняті назви підміняються російськими (острів Гіббс – острів Рожнова, острів Грінідж – острів Березина, острів Лівінгстон – острів Смоленськ тощо).
Ще 1936 року в передмові до виданої в Москві книги австралійця Дугласа Мовсона «У країні хурделиці» мовилося, що Антарктиду відкрили Дюмон-Дорвіль, Росс та Вілкс. Байдуже ставлення радянського керівництва до Антарктиди змінилося після того, як у серпні 1948-го США запропонували кільком країнам (СРСР серед них не було) сформувати спільне управління Антарктикою. 29 січня 1949 року питання Антарктиди розглядалося на засіданні політбюро ЦК КПРС, а менш ніж за два тижні на спеціальному засіданні Географічного товариства СРСР. Тоді ж і підхопили й широко розповсюдили версію про відкриття Антарктиди російською експедицією. Таким чином обґрунтовувалися «історичні права» на континент.
Антарктида багата на корисні копалини (вугілля, залізна руда, слюда, мідь, цинк тощо), видобуток яких договором про Антарктику (набув чинності 1961 року) заборонено до 2048-го. Наразі міжнародно-правовий статус Антарктиди регулює згаданий договір, крім того, цей континент оголошений без’ядерною зоною. Але ж «нам нєт прєград ні в морє, ні на сушє…» і путінський режим регулярно це демонструє. Тому нинішню кремлівську метушню з 200-річчям варто розглядати як прелюдію до активізації російської присутності на шостому континенті.
Сергій Борщевський, експерт Центру дослідження Росії спеціально для АрміяInform
