Для тих, хто не сидів тижнями під шквальними обстрілами, ризикуючи своїм життям і здоров’ям, такі суми разом із бойовими 100 тис. можуть здатися захмарними….
АрміяInform розпочинає серію матеріалів про те, які переваги дає вивчення іноземної мови військовослужбовцям.
Цього разу кореспондентка АрміяInform – курсантка 3 курсу Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка – поділилася власним досвідом використання англійської мови в повсякденному житті в Україні та за кордоном. Далі пряма мова автора.
Про важливість вивчення англійської мови нам розповідали зі школи. Серед дитячих спогадів про підготовку до численних олімпіад і конкурсів залишилися тільки випадки ситуативної допомоги іноземцям: підказати дорогу на вулиці чи в громадському транспорті – та й годі. Хоча про один випадок застосування мови розповісти є сенс.
Одного з членів моєї родини відправили на зустріч до американських делегатів без перекладача. Як розумієте, «зв’язківцем» у той день довелося бути мені. На щастя, один з американців володів російською на початковому рівні, тому найбільш серйозні та смішні питання розуміли всі. Але саме та зустріч переконала мене – вчити англійську потрібно.
Вивчення англійської потребує великих зусиль, попри те, що усміхнене обличчя з реклами курсів обіцяє миттєвий результат. Справді, з граматикою ще можна миритися, але на вивчення сукупності незрозумілих слів, що несуть сакральне значення – ідіом – іноді не вистачає терпіння. Здавалося, після того, як складу тести зовнішнього незалежного оцінювання та вступлю до омріяного навчального закладу, англійська мова відійде з мого життя. Однак, у Збройних Силах розпочалася активна фаза інтеграції в НАТО, а отже, зроблено акцент на вивчення англійської.
У Військовому інституті часто відбуваються семінари, конференції з представниками країн Північноатлантичного альянсу. Значною подією стало проведення конкурсного відбору в рамках програми «Еразмус+» для поїздки курсантів за кордон. Ми змагалися за чотири місця на навчання у Військовій академії імені Георгія Раковського у Софії (Болгарія).
Згодом оголосили результати конкурсу. І ось я вперше на борту літака – вирушила до перлини Балканського півострова.
Вже в аеропорту Софії стало зрозуміло, що схожість болгарської та української мов невелика. Тому з офіцерами і молоддю ми спілкувалися англійською, а до старшого покоління зверталися російською.
Навчання у Військовій академії імені Георгія Раковського відбувалося виключно англійською. До речі, цікавим методом – спочатку вивчали одну дисципліну, з неї складали іспит, залік. І в такому порядку поступово виконували навчальний план.
З нами також навчалися представники Румунії. Шукати подібних словоформ української й румунської мови не хотілося, жестами спілкуватися – не варіант. Тому в робочих і побутових моментах допомагала англійська. З однією дівчиною настільки потоваришували, що вона захотіла побувати в Києві. Завдяки нашому спілкуванню вона захопилася Україною – обіцяє навідатися після карантину.
Чимало знайомств відбулося під час міжнародної конференції в академії. Досі підтримую комунікацію з представниками Китаю та Італії, а колеги з Болгарії подеколи допомагають мені порадою під час написання журналістських матеріалів.
Здавалося б, після повернення на Батьківщину епопея з англійською закінчиться. А втім, навпаки, зацікавленість у мові зростає. Зокрема, із заявою Головнокомандувача Збройних Сил України генерал-полковника Руслана Хомчака про плани зробити володіння англійською обов’язковою для офіцерів з 2025 року. Тому розумію: попереду нові програми, можливості й шанси – побачити, почути, поговорити. Далі буде…
