Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
ВОП на позиції «Дєрзкая», що позначений на карті як «висота 73», російські найманці та колаборанти вважали своїми ключами від Маріуполя. Вона знаходилася між нашим Водяним і непідконтрольним Україні селищем Пікузи. Від 29 травня 2019 року ця «висота» – наша.
Про те, як воювали десантники на «нулі», як готувались та без єдиного пострілу взяли «Дєрзкую», пригадує безпосередній учасник тих подій прапорщик Сергій Роздорожний.
З інженерно-аеродромного батальйону в ДШВ – на «нуль»…
І не думав, і не гадав Сергій Роздорожний – технік виробничо-технічного відділення Хмельницького інженерно-аеродромного батальйону Повітряних Сил, що на третьому десятку військової служби потрапить у ДШВ, ще й на самий передній край російсько-української війни.
– Я з 2014 просився в район АТО. Наш батальйон неодноразово виконував там завдання з ремонту і відновлення військових аеродромів, облаштовував ґрунтові злітно-посадкові смуги, майданчики для приземлення вертольотів армійської авіації. Дочекався… в десантуру відправили, на підсилення. Сьогодні у жодному разі не шкодую про ті сім місяців з відчайдухами-братами «на нулі»!
Трохи переживав на початку, аби не стати чужим у колективі серед хлопців, які з перших днів на війні. Думав про це, коли їхав на місяць у Житомир до Навчального центру, потім коли прийшов у 95-ту бригаду водієм.
Ми патрулювали усю підконтрольну Україні ділянку Приазов’я. Потім у лютому 2019 перевівся до 79-ї бригади, яка тоді стояла на самісінькому передньому краю.
Я прапорщик, мені 40 років. Командиром відділення був старший солдат. Взводом командував старшина. Обидва молодші за мене на 10 і 15 років. Але вони биті вовки, які на війні з 2014-го. Надійні, досвідчені, перевірені у боях десантники, які бачили-перебачили.
…А вже перед самим поверненням додому, всередині червня 2019-го, мій командир взводу про Сергія Роздорожного скаже, що таких міцних і надійних «льотчиків», саме так називали представників Повітряних Сил з підсилення, у його підрозділі ще не було…
За 60 метрів від «Дєрзкої»
– Було гаряче і страшно – та лише на початку. Далі – освоїлись, почали розрізняти, що летить в наш бік і звідки. А коли стали щедро сипати у відповідь, то відчувався лише адреналін і правильна, виважена злість. Наш ВОП називався «Нарнія». Найближчою до нас була та сама позиція, яку ворог прозвав «Дєрзкая» – за 60 метрів. В одному з сюжетів російських пропагандистських каналів вони називали цю висоту «ключами від Маріуполя». Бо звідти, розповідали репортери, було видно, як надвечір в багатоповерхівках міста запалювалося світло у квартирах.
Тож надто особливим був удар по їхньому самолюбству, коли «висота 73» перейшла до нас.
Цей опорник бойовики спорудили і обладнали ще зимою 2015-2016 років. Він був розташований на панівній висоті, що давало змогу контролювати всі дороги і підходи до Водяного та Лебединського, успішно вести і корегувати вогонь по цих населених пунктах та наших позиціях.
В одному із своїх інтерв’ю комбат морпіхів Віктор Сікоза розповідав, наскільки важливо було Збройним Силам України взяти під контроль цю стратегічну висоту. Чому не вдавалося зробити це раніше, і як морпіхи за неї боролися далі. Так, саме підлеглі Сікози 4 червня 2019 прийняли цю позицію від десантників 79-ї бригади, яку ті відбили у ворога за тиждень до цього.
– З радіоперехоплень, розповідей розвідників ми знали, що в стані ворога, а навпроти стояли бідолахи з 9-го полку так званої народної міліції ДНР, неодноразово траплялися саботажі через критичну нестачу найманців, відсутність ротації на позиціях та втрати, – пригадує десантник з Повітряних Сил прапорщик Сергій Роздорожний. – Командири нас вчили: «Кожен постріл – у ціль». Ми ніколи не стріляли навмання, намагались точно, прицільно вражати вогневі точки противника, змінювали позицію і знову крили їх вогнем.
«Ми перетворили життя ворога на пекло»
Слова свого підлеглого підтверджує і командир взводу 79-ї бригади прапорщик (рік тому старшина. – Авт.) Микола, з яким я сконтактувався телефоном.
– Ми прицільно відповідали вогнем мінометів і артилерії. За ті пів року, з грудня по червень, провели значну, потужну підготовку до капітуляції ворога, перетворивши їхнє життя на пекло. Я знаю, що лише з «Дєрзкої» і кількох сусідніх ворожих позицій до їхнього моргу потрапило не менше ніж 120 людей, і це не кажучи про поранених і дезертирів. Ми не один десяток квитків «в один бік» виписали кадровим військовослужбовцям і найманцям з паспортами РФ, які приїхали на нашу землю, курсантам-артилеристам із Санкт-Петербурга, проросійським колаборантам, сепаратистам. Лише чекали слушного моменту, і він настав, – розповів комвзводу. – Ще хочу підкреслити, що на противагу противнику, на «Нарнії» безповоротних утрат у нас не було. Мали одного пораненого у грудні 2018. Я дякую усім і кожному зі своїх підлеглих, з Повітряних Сил зокрема.
…Пройти мінне поле, захопити позицію, вкопатися… в «Дєрзкую»
– Уночі 29 травня противник обстрілював нас зі стрілецької зброї, гранатометів різних систем, потім з’явився танк, прямою наводкою здійснив близько двох десятків пострілів. Наша адекватна відповідь не забарилась. Це було для них чергове пекло. Точно – і в ціль, – продовжує Сергій Роздорожний.
Трохи стихло, почало світати, настала пауза для перепочинку. Командир взводу доповів ротному, що всі живі-здорові, отримав якісь вказівки і бадьоро завершив: «Слухаюсь, справимось!»
– …Взводний наказав шикуватися в розвантажувальних польових системах. Ми зрозуміли, щось починається. «Слухай бойове розпорядження! …Пройти, захопити, вкопатися… в «Дєрзкую». Переглянулись вшістьох, невеличкий інструктаж від сапера, як пересуватися мінним полем, пішли. Решта з кулеметами на позиціях нас прикривали. Йшли старою замінованою траншеєю. Попереду сапер з маркувальними прапорцями, ми за ним слід у слід.
Вони усі поховалися, і ми зайшли на «Дєрзкую» без жодного пострілу. Почали окопуватися, обладнувати свої позиції в бік ворога. У нас три пари, один прикриває зі зброєю напоготові, інший біля нього окопується і так по черзі. Вгризлися добряче, ворог лише через добу зрозумів, що «Дєрзкая» тепер не його. Зав’язався бій. Та було вже пізно. Хлопці з сусідніх ВОПів теж давали їм прикурити, що ті й голови висунути не могли.
Завдяки взяттю цієї висоти і захопленню окопів ми зуміли перекрити ворогу підходи ще до двох їхніх ВОПів на сусідніх позиціях, які з’єднувались системою траншей саме від «73-ї». Тепер, аби пробратися туди, вони мусили переходити ділянку місцевості в чистому полі, під щільним вогнем із наших позицій.
З 4 по 6 червня нас на цих позиціях поміняли морпіхи. Відтоді й до сьогодні – це наша висота, – усміхається Сергій, не приховуючи гордості про особисту участь в її відбитті.
Серед трофеїв, які десантники забрали на «Дєрзкій»: АГС-17 російського виробництва 1999 р., бронежилети, шоломи, розгрузка – все у характерному російському камуфляжі від Юдашкіна, контейнер для дистанційного мінування мінами КПОМ-2 та безліч боєприпасів до стрілецької зброї та великокаліберних кулеметів.
17 червня Сергій Роздорожний вже був у Хмельницькому. Після семи місяців на війні він повернувся до родини. Поки стояв на «Нарнії» у нього народився ще один син, Іванком назвали. Саме за щастя своєї сім’ї, за майбутнє без війни трьох своїх дітей він воював на українському Донбасі.
Фото автора, з архіву Сергія Роздорожного та мережі Інтернет
