Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
Коли Володимирові Мовчанюку прийшла повістка, його молодший брат одразу ж заявив: «Іду з тобою! Нас же з дитинства вчили – брат за брата!» Матері рідні брати нічого не сказали, щоб та не нервувалася, тихенько зібрали речі, винайняли автомобіль і вирушили з невеличкого села Андрушівка, що на Вінниччині, до районного військкомату.
– У військкоматі спочатку відмовляли, – розповідає Олександр, брат Володимира Мовчанюка. – Казали, щоби спочатку один брат відслужив, а потім і мені повістку надішлють. Але ми від свого задуму не відступали, тож на полігон поїхали разом. Щоправда, після полігону наші з братом шляхи розійшлись. Я за розподілом потрапив до морпіхів, а Володя – в артилерійський підрозділ.
Понад рік рідні брати відслужили по мобілізації. І хоча воювали на різних ділянках фронту, постійно зідзвонювалися. За цей час було чимало небезпечних ситуацій, та брати не скаржились, мріючи надалі служити за контрактом.
– Під час служби я зазнав поранення коліна, – говорить Олександр. – Не сказати, що воно тяжке, я навіть до медиків не відразу звернувся, та пізніше коліно почало турбувати, виявилось, що в ньому залишився уламок, який досить небезпечно витягати. Тож після мобілізації я повернувся до мирного життя. Володимир же залишився служити за контрактом… Брат просився залишитися на «передку» навіть тоді, коли його підрозділ ішов на ротацію. Писав рапорт із проханням залишити й служив далі. Майже всі п’ять років виконував завдання на передовій. Служив на різних посадах. Був старшим навідником мінометного взводу. Командував відділенням кулеметників. У серпні 2018-го його призначили командиром гранатометного відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки. Служба йому подобалася, завжди багато розповідав про побратимів, про те, що знайшов себе… Аж поки не надійшла страшна звістка в березні цього року.
Олександр згадує, що спілкувався з братом за день до його загибелі. Обговорювали плани на відпустку в травні, а наступного дня брат уже не відповідав. Олександр одразу запідозрив найгірше…
– Про смерть брата я дізнався фактично із соцмереж, хтось виклав його фото, – каже чоловік. – Спочатку не хотів вірити, проте наступного дня прийшло зведення до сільської ради… Ми не знаємо багато подробиць того, що трапилося. Побратими Володі кажуть, що він загинув на бойовому посту від кулі снайпера.
В Андрушівській сільській раді розповіли, що село хоч і зовсім невелике, однак більше ніж десяток місцевих чоловіків пішли воювати.
– Володимир Мовчанюк – перший загиблий односельчанин, тож селяни й досі не оговталися від шоку, – коментує Руслан Рябцун, сільський голова Андрушівки. – Тепер думаємо над тим, як саме вшанувати пам’ять чоловіка, щоб громада нашого села завжди пам’ятала подвиг цього відчайдушного Героя.
P.S. Днями молодшого сержанта Володимира Мовчанюка, який загинув 30 березня, посмертно нагородили орденом «За мужність».
