Про особливості 14-денного періоду адаптації бійців у бойових частинах після проходження БЗВП та фахової підготовки АрміяInform розповів начальник групи інструкторів 127-ї окремої важкої механізованої бригади сержант…
Доля цього 31-річного вояка складна й, без сумніву, непересічна. Уродженець Донецька, на війну він вирушив уже з Поділля, і провів у відрядженнях до району АТО, а згодом ООС загалом рік і сім місяців. Служить Сергій не так давно – лише п’ять років, утім за цей час встиг повоювати і зазнати поранення.
Сергій Кухар народився в сім’ї шахтаря в Донецьку. Він рано осиротів – мати померла, коли йому тільки-но виповнилося чотири. Батько так само раптово кудись зник, і двох хлопчаків, старшого – Ярослава, й молодшого – Сергійка, розлучили, відвізши до різних дитячих будинків.
Нашому героєві довелося близько року жити в дитбудинку в Горлівці. Згодом батькова сестра розшукала племінників і забрала їх у село на Вінниччину. Там, у Кузьминцях Гайсинського району, Сергій і ріс. Там закінчив школу. А потім – знову на Донбас. Друга тітка мешкала в Харцизьку, тож туди юнак і поїхав на навчання. За рік здобув фах слюсаря-ремонтника й диплом з відзнакою, після чого продовжив навчання вже у Вінниці – в технічному коледжі.
Коли рідний для нього Донбас накликав на себе «руську весну», Сергій хотів іти воювати у складі одного з добровольчих батальйонів, але не дозволили сімейні обставини. Та вже за рік одягнув піксельний однострій, уклавши перший у житті контракт.
Служити Сергій Кухар потрапив до однієї з військових частин Вінницького гарнізону, особовий склад якої постійно залучають до виконання бойових завдань у районі проведення операції Об’єднаних сил. Спочатку молодий контрактник служив на солдатській посаді, а згодом, після фахового навчання й курсів командного лідерства, став сержантом.
Перше відрядження на буремний Схід було в хлопчини якраз між навчанням – він уже пройшов «навчалку», проте ще не закінчив курсів, коли вперше від початку російсько-української війни приїхав на рідний Донбас. Відтоді бувати там йому довелося чимало: разом із бойовими побратимами Сергій об’їздив усю Донецьку й трохи Луганську області. Мар’їнка й шахта Бутівка, Авдіївка й Павлополь, Чермалик і Широкине – власне, майже вся географія району проведення ООС.
Найважчим для нього виявилося відрядження до Авдіївки взимку-навесні сімнадцятого року. Якраз на той момент саме там було загострення – «Чорні Запорожці» відвоювали ворожі «Алмази», ворог ніяк не бажав змиритися з втратою стратегічно важливих позицій, тож обстріли видалися частими й шаленими. 2 березня Сергій ніс службу у дев’ятиповерхівці, відомій серед військових як «дев’ятина». До звуків пострілів і віддалених вибухів хлопці звикли, адже з боку окупованої Ясинуватої по українських захисниках шахти «Бутівка» часто працювали російська «арта» й танки, тож дивного нічого не було. Аж раптом танк із боку Ясинуватської розв’язки відкрив вогонь по дев’ятиповерхівці. Осколком одного з перших снарядів Сергія поранило в шию. Втім, хлопцеві поталанило більше, ніж кільком іншим бійцям, яким відірвало кінцівки…
– Мене врятував комір куртки, – розповідає старший сержант, показуючи фотографії у смартфоні. – Я був, звісно, у бронежилеті, але – без захисту шиї, тож осколок снаряду, як мені згодом пояснював лікар, пішов по дотичній та вже на злеті застряг у комірі. Взагалі, лікар казав, що я не те, що в сорочці – у бушлаті народився!
Відчувши раптовий біль, Сергій затиснув рану рукою. Тями не втрачав, але шок і цілковита тиша через контузію, згадує, були. Згодом медики 72-ї бригади імені Чорних Запорожців надали йому невідкладну допомогу й санітарним авто повезли в Покровськ. Там, у 66-му військовому мобільному госпіталі, бійцю обробили рану, діставши з неї дрібні уламки. Упродовж тижня він лікувався в шпиталі. А ще за тиждень – знову у стрій, здрастуй, Авдіївко!..
Після цього було вже кілька інших ротацій, багато виконаних завдань і кілька отриманих відзнак, серед яких, зокрема, медаль «Захиснику Вітчизни».
Ну, а коли він не на Сході, то насолоджується сімейним життям і своїм хобі. Разом із дружиною вони виховують двох діточок: Вікторові виповнилося 10 років, маленькій Даші – 5. А хобі в Сергія – це ремонт комп’ютерів та будь-якої електротехніки. Товариші по службі кажуть, у хлопця реально золоті руки, і все, за що б не брався, згодом знову справно працює.
А ще старший сержант Кухар не припиняє навчатися і самовдосконалюватися. До дипломів ПТУ й коледжу невдовзі додасть вагоміший, про вищу освіту: він заочно навчається на третьому курсі факультету радіотехніки та телекомунікації Харківського Національного університету Повітряних Сил. Щоправда, як і всій країні, плани дещо змінив карантин, але одразу ж після його закінчення Сергій поїде до Харкова – складати сесію, після якої буде переведений на 4 курс.
