Нове середовище, незнайомий розпорядок, десятки запитань про службу, документи, здоров’я, фінанси чи родину — усе це може створювати додаткову напругу…
Знайомтесь − Владислав Гедюн, один із членів мужнього екіпажу морського тральщика «Черкаси». Його корабель найдовше протримався з українським прапором весною 2014-го року під тиском та атаками російських спецпризначенців.
Війна – це не показові навчання
Уродженець Харківщини Владислав був щасливим, коли восени 2012-го його призвали на строкову службу у Військово-Морські Сили.
− Після короткої підготовки в Севастополі мене направили до Новоозерного служити матросом-артилеристом на «Черкасах». Романтика Чорного моря дуже сподобалася. Тому вже за пів року вирішив підписати контракт. Увесь 2013-й рік я вів відносно спокійне і цікаве життя, яке на початку 2014-го зруйнували російські окупанти, − пригадує хлопець. – До того моменту ми – звичайні матроси − приймали участь тільки в показових навчаннях, до яких тижнями готувалися, і все відбувалося по всім відомому сценарію. А тут реальні вороги з бойовою зброєю і оснащені краще, ніж ми. Коли ситуація загострилася, ми зібралися за бойовою тривогою та вийшли в море, потім – поступила команда від зрадників у командуванні ВМС повернутися. Почалася «гойдалка» із виходом-заходом корабля. Водночас навколо тральщика з боку моря та на суші утворилось вороже кільце.
Стоячи вночі на вахті, ми періодично кидали гранати за борт чи направляли струю води з пожежного шланга, аби запобігти діям водолазів-диверсантів. Удень же до нас цілими зграями підходили російські катери й тоді ми стріляли в повітря, щоб їх відігнати.
«Зраду не розуміє»
За новинами українські воїни стежили через інтернет. Та там було чимало брехні чи негативної інформації про події того часу. Також сильно вдарили по моряках звістки про опущення прапора ВМС України на морському тральщика «Чернігів» та підняттям російського триколору над штабом їхньої бригади.
− Протягом березня близько 30 моїх уже колишніх товаришів відмовилися боротися далі й перейшли на бік ворога. Особливо незрозумілими були мотиви офіцерів-зрадників, які буквально напередодні вчили мене, як треба любити Україну. Сказати, що ми їх зненавиділи – значить нічого не сказати. Адже всім тоді було важко. Проте я, приміром, думав так: у Другу світову два мої діда вистояли, і я не маю права втратити честь воїна. А в радіотелеграмах від різних начальників було одне й теж: «тримайтеся!» Відтоді я та більшість моїх друзів-моряків не любимо це слово, − розповів армієць.
Потужну моральну підтримку Владислав отримував від батька − Аркадія Петровича, який в середині березня спеціально приїхав із Харкова до Криму на власній машині. Також іноді до корабля наближалися справжні патріоти України, які казали, просили не здаватися.
Рядові матроси без бойового досвіду змушували постійно відкладати наступ окупантів
Декілька разів екіпаж корабля робив невдалі спроби вирватися з Донузлава. Проте окупанти перегороджували вихід до моря. Тому довелося стати на якір та зайняти кругову оборону.
− Протягом 25 березня, крайнього дня блокади, над нами кружляли два російські вертольоти Мі-35 та підходили близько швидкісні бойові катери. У такий спосіб вони намагалися нас залякати. Та попри закінчення харчів, боєприпасів та води ми, рядові матроси без бойового досвіду, змушували постійно відкладати наступ окупантів. Коли ж перші спецпризначенці добралися до командирського мостика, нам таки довелося скласти зброю, − зазначив Владислав.
Коли Владиславу вдалось забрати особову справу в штабі частини, то у вісьмох на маленькій батьківській машині якомога скоріше полишили півострів. Деякі цінні речі довелось полишити, бо автівка була переповнена. Радість повернення до кола друзів та однодумців буда безмежною.
Службові успіхи на континенті
На новому місці служби в Очакові Владислав займався звичайною для себе справою − обслуговуванням артозброєння на рейдовому тральщику «Генічеськ». У 2015-му він перевівся до іншого військового колективу та став служити на рідній Харківщині, а в листопаді 2016-го в складі окремого батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна» таки потрапив на Донбас.
− Восени 2016-го знову почув постріли російської зброї, побачив у бінокль старих «знайомих». Проте я був повністю готовий до боротьби з ними. Там, на Донеччині, у свій перший день бойового відрядження я відчув ефект дежавю та нібито знову опинився на тральщику «Черкаси», − пригадує військовослужбовець.
Через те, що Владислав родом із міста Мерефа Харківської області, за ним одразу ж закріпився бойовий позивний «Сірко». Адже легендарний кошовий отаман Іван Сірко народився саме там. Згодом його підвищили до головного сержанта батареї. А в серпні 2017-го він зазнав поранення та довго лікувався в госпіталях.
Сину є що розказати…
− Нагород за службу в мене вже чимало. Та найціннішою залишається нагрудний знак від Черкаської міської ради: «За мужність та героїзм!» Також удома на почесному місці тримаю морський кашкет – символ моїх морських успіхів. Вважаю, що мені є що розказати про патріотизм та службу в Криму своєму п’ятирічному сину Левові, коли той подорослішає, − підсумував Владислав Гедюн.
