Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
«…Раптом відчув сильний удар, запаморочення. Впав на землю. Тут же в голові промайнула думка: в мене поцілив снайпер. Намагався повзти, та ноги не слухалися — куля зачепила хребет.… Я вижив лише завдяки моїм товаришам…»
Події, що трапилися 22 березня 2019 року, назавжди закарбувалися у пам’яті Івана Лоізова — бійця 54-ї механізованої бригади. Того дня на одній з позицій поблизу Золотого-4 чоловік дістав важке поранення, яке змінило його життя.
Родом Іван з Донецької області, з Приазов’я. Інженер за фахом. У січні 2015 року під час четвертої хвилі мобілізації він залишив роботу та пішов добровольцем до війська. Потрапив до оперативної зенітної артилерійської прикордонної застави Донецького прикордонного загону та після кількамісячних тренувань вирушив на передову. Першого поранення зазнав улітку 2016-го на Світлодарській дузі поблизу селища Луганське.
— Я був навідником зенітної установки ЗУ-23-2, — згадує боєць. — Працювали по противнику. У відповідь прилетіли міни. Дістав легке поранення в руку, осколок пройшов на виліт. Крім мене, тоді зачепило ще двох хлопців з екіпажу. На щастя, всі залишилися живими.
У тому ж таки 2016-му Іван підписав контракт зі Збройними Силами. Вибір припав на 54-ту механізовану бригаду.
Розповідаючи про своє друге поранення навесні 2019-го, чоловік пригадує:
— Разом з двома товаришами облаштовували нову позицію в районі Золотого-4. Щодня окопувалися, заглиблювалися у промерзлий кам’янистий ґрунт. До найближчих ворожих окопів — якась сотня метрів. Місцевість доволі складна — терикони, балки.
Зі слів ветерана, тоді на позиціях противника стояли так звані місцеві. Та згодом на зміну їм прийшли найманці з Росії, зокрема — група професійних снайперів. Останні неабияк дошкуляли.
— Уночі 22 березня я був на чергуванні. Пильнував підступи до нашої позиції. На мить висунувся з окопу, аби через тепловізор оглянути невеликий ярок, яким час від часу намагався прокрастися противник. Раптом відчув сильний удар, запаморочення. Впав на землю. Майже відразу зрозумів, що в мене поцілив снайпер. Намагався повзти, та ноги не слухалися — куля зачепила хребет. Я вижив лише завдяки моїм товаришам, які викликали медиків та у повній темряві кілька кілометрів несли мене на руках до точки евакуації. Пізніше один з них, мій побратим «Берег», загинув на тій самій позиції від кулі снайпера, — із сумом згадує чоловік.
Пораненого бійця евакуювали у Сєвєродонецьк, далі — вертольотом до Харкова, де йому провели складну операцію.
— Виявилося, що, крім пошкодження хребта, куля зачепила печінку та пробила легені. В якийсь момент я просто перестав дихати. Два дні провів у комі. Лікарі говорили, що я був на межі, — розповідає військовий.
Відтоді Іван Лоізов продовжує боротьбу за повернення до повноцінного життя. Позаду — операції, лікування у шпиталях Харкова та Києва, реабілітація у Львові. Зі слів лікарів, шанси стати на ноги у чоловіка є, але для цього знадобляться роки реабілітації.
— Нині потроху пробую ходити з ходунками, — говорить боєць. — Хоч і повільно, та до ніг починає повертатися чутливість. Ліва нога працює до коліна. Права поки відстає, поступово починаю відчувати в ній якісь м’язи. Я вірю, що буду ходити, але спинний мозок — це важка історія.
Поки триває реабілітація, Іван з оптимізмом будує плани на майбутнє. Хоче навчитися програмування та створити сім’ю. За переконанням чоловіка, головне не зациклюватися й не впадати в депресію. Якщо пощастило вижити — потрібно рухатися далі, адже безвихідних ситуацій немає.
