Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
Якою буде відповідь на це запитання, залежить від того, як держава піклуватиметься про їхню живучість і безпеку, а також від ставлення армійських чиновників до виконання обов’язків. Але не лише людський фактор є чинником, що призводить до виникнення на цих об’єктах НП. Про безпеку й проблеми утилізації боєприпасів, читайте в АрміяInform.
Україні грошей бракувало як на зберігання, так і на утилізацію боєприпасів.
Щоразу, коли «салютують» військові склади й арсенали, у суспільстві підіймається хвиля обурень. У ролі «експертів» часто-густо виступають люди настільки далекі від цієї проблеми, як планета Нептун від Землі: всю провину в подібних випадках покладають виключно на військове відомство. Відразу зауважу, що прикладів неналежного виконання відповідними посадовцями оборонного відомства своїх функціональних обов’язків, насамперед з-поміж тих, хто безпосередньо причетний до охорони складів і забезпечення їхньої живучості, вистачає. І це тема окремої розмови. Але людський фактор не єдиний чинник, що призводить до виникнення на цих об’єктах серйозних інцидентів.
Довідково. Впродовж останніх 16 років на артилерійських складах та арсеналах, підконтрольних Міноборони, сталося 15 надзвичайних ситуацій, пов’язаних із несанкціонованими вибухами снарядів різного калібру.
Проблеми, що провокують ці інциденти, почались ще наприкінці 80-х років минулого століття. Тоді, як відомо, і розпочався процес виведення радянських військ з країн Східної Європи. При цьому, звісно, вивозили все їхнє майно. Передусім зброю й боєприпаси. Складів та арсеналів для їхнього зберігання на неозорих просторах колишнього «єдиного й могутнього» вистачало. Але вивантажували весь цей скарб здебільшого в Україні. Чому? На це запитання досить відверто відповів останній міністр оборони СРСР маршал Дмитро Язов:
«Ми знали, що українські склади й так переповнені, добре знали. Але вони перебували найближче до Польщі, Чехословаччини, НДР, звідкіля ми змушені були вивозити снаряди, зброю. Тоді вже починалися важкі для армії часи та коштів на їхнє транспортування, скажімо, на Урал чи до Сибіру, катастрофічно не вистачало. Тому і складували все в Україні. При цьому мали наміри згодом таки перевезти їх у придатніші місця. Та не встигли: Союз розвалився».
Коли до наявних снарядів додалися ще й вивезені, перевантаження на окремих з них перевищувало допустимі норми в рази. Після розпаду СРСР додалися ще ті, термін придатності яких давно закінчився. Подібна проблема існує в усіх арміях світу. Але там її розв’язують дуже просто — утилізують. В Україні ж склалася парадоксальна ситуація: грошей бракувало і на зберігання, і на утилізацію.
У Міноборони не ігнорували небезпеку, пов’язану з перевантаженням арсеналів, неналежним їхнім облаштуванням: на початку 1990-х розроблено й схвалено Програму забезпечення безпеки й живучості баз і складів, розраховану на 1995–2015 роки. Вона передбачала виділення з Державного бюджету 1,45 мільярда гривень. Цю суму, зважаючи на масштаби проблеми, інакше як краплею в морі важко було назвати. Але й за такого «смішного» фінансування воно розпочалося не в 1995-му, а лише з 1999-го. При цьому суми виділялися «астрономічні»: від 10 до 40 відсотків запланованого!
Тож не дивно, що 6 березня 2004 року, тобто після 10 років існування вищезгаданої Програми, глава адміністрації Президента України Леоніда Кучми доповідав таке:
«На ній (275-та база зберігання артилерійських боєприпасів під Новобогданівкою. — Авт.) триває надмірне накопичення боєприпасів, дві третини яких зберігаються просто неба. Сигналізацією, виведеною у вартове приміщення, забезпечено менше як половину сховищ. Потребують заміни 40 відсотків дротяної огорожі та 1500 залізобетонних стовпів».
Мені довелося тоді спілкуватися з одним з високопоставлених чиновників, який за своїми обов’язками мав безпосереднє відношення до цієї проблеми. Ба більше, від нього значною мірою залежало фінансування розв’язання проблем, пов’язаних із забезпеченням безпеки та живучості арсеналів. На запитання, чому він не порушує це питання перед вищим керівництвом країни, до якого мав практично вільний доступ, чиновник обурився: «Це питання не на часі. Головне — провести вибори (спілкування відбувалося незадовго до чергових виборів. — Авт.). Та і, зрештою, є багато інших, значно важливіших проблем у державі».
Забігаючи наперед, зауважу, що й сьогодні цей чинуша не зник з «телерадарів», на різних телеканалах розповідає про свій внесок у забезпечення національної безпеки й оборони України…
Хто наврочив Новобогданівку?
А втім, повернімося до «рапорту» пана Табачника. Ще не висохло, мабуть, чорнило на ньому, як рівно за 2 місяці, 6 травня 2004-го, у Новобогданівці почали вибухати снаряди. А згодом українці призвичаїлися до повідомлень про НП на українських військових арсеналах.
Довідково. «Рекордсменкою» за кількістю НС серед баз зберігання боєприпасів є Новобогданівська. З 6 по 19 травня 2004-го тут «салютували» місцеві арсенали вперше. 5 загиблих і понад 80 поранених. Такі наслідки цих «салютів». 23 липня 2005-го сталися повторні вибухи, правда, значно менші за масштабами: загинула жінка, п’ятеро людей дістали поранення. Втретє військовий склад у Новобогданівці вибухнув 19 серпня 2006-го. Тоді горіло близько трьох гектарів його території, довелося евакуйовувати понад 1,5 тисячі місцевих жителів. Часом складається враження, що стосовно Новобогданівки «пороблено»: під час проведення планових робіт зі знищення боєприпасів 2007 року тут знову сталася чергова трагедія.
Не переповідатимемо, що і як було зроблено для їхнього недопущення, а скажемо лише, що й сьогодні деяка частина боєприпасів зберігається просто неба. Добре, що хоча б протягом останніх двох років боєприпаси до великокаліберної зброї, серед яких і системи залпового вогню «Смерч» та «Ураган», переміщені у закриті сховища.
Може виникнути цілком закономірне запитання: чому досі не вжито повною мірою відповідних заходів з недопущення таких НП чи хоча б не мінімізовано ризики? Адже бюджет МО щороку зростає й сьогодні становить понад 80 мільярдів гривень.
Крига скресає?
На жаль, з ефективним забезпеченням безпеки на арсеналах не все так просто. І розв’язання абсолютної більшості проблем залежить знову-таки від них — клятих грошей. А їх як завжди бракує. Так, бюджет Міноборони щороку зростає. Але ж і витрати з початком неоголошеної Росією війни проти України теж суттєво зросли. Такий приклад: чисельність армії збільшилась на понад 100 тисяч! Я вже не кажу про ті витрати, пов’язані безпосередньо з бойовими діями на Донбасі.
Облаштування одного кілометра периметра арсеналу сучасними системами спостереження та сигналізації обходиться у 10 мільйонів гривень! А загальна довжина периметрів чотирьох найбільших арсеналів у Балаклії, Калинівці, Ічні та Богданівці перевищує 40 кілометрів. Кількість інших баз і складів, де зберігаються снаряди, вимірюється десятками.
Як бачимо, безпека життєдіяльності складів та арсеналів обходиться в солідну копійку.
Але ж ліквідація наслідків вибухів, пожеж коштує ще дорожче. Наприклад, у результаті пожежі на Балаклійських складах, що на Харківщині, одна людина загинула й ще четверо дістали поранення. Пошкоджені 265 будівель, зокрема 231 житловий будинок, 22 об’єкти інфраструктури та промисловості, 12 об’єктів соціальної сфери (дві школи й два дитсадки). На відновлення Балаклії влада надала 100 мільйонів гривень, але їх не вистачило. До того ж пожежа знищила 70 відсотків боєприпасів, завдавши збитків на сотні мільйонів гривень. Вибухи, що пролунали в один з вересневих вечорів 2018 року неподалік подільського міста Калинівка, були масштабнішими. Через них довелося терміново закривати повітряний простір у радіусі 50 кілометрів і змінювати графік руху 47 потягів. А також евакуювати близько 30 тисяч жителів навколишніх сіл. У ті дні я перебував у Вінниці й досі пам’ятаю стривожені обличчя містян, які побоювались, що снаряди накриють і місто над Південним Бугом. На проблему зберігання боєприпасів, схоже, звернули увагу.
— Упродовж 2019 року у бюджеті оборонного відомства на їхню безпеку асигновано 1,5 мільярда гривень, близько 800 мільйонів з яких витрачено на проведення низки заходів, — говорить полковник Сергій Гром — начальник управління забезпечення живучості — заступник начальника Центрального управління безпеки військової служби ЗС України. — Це, зокрема, проведення реконструкції технічних територій арсеналів з будівництвом спеціальних захисних сховищ, створення системи моніторингу безпекових обставин потенційно небезпечних об’єктів, упровадження на таких об’єктах трирівневої системи охорони. А також обладнання арсеналів, баз і складів спеціальними системами раннього виявлення, протидії технічним засобам розвідки, безпілотним літальним апаратам, забезпечення цих об’єктів спеціальними засобами механізації для підтримання належного рівня вибухопожежної безпеки, виготовлення тари для боєприпасів різних типів, придбання новітніх зразків спеціальної пожежної техніки — пожежних авто й гусеничних пожежних автомобілів.
Передбачається капітальне будівництво охоронних периметрів з обладнанням їх сучасними технічними засобами охорони, відеоспостереження, освітленням, облаштування контрольно-пропускних пунктів системами контролю управління доступом і рентген-телевізійними інтроскопами для перевірки ручної поклажі й техніки, обладнання місць зберігання небезпечних речовин об’єктовими технічними засобами охорони.
Одним махом проблеми, якою майже не опікувалися кілька десятиліть, за один рік не розв’яжеш. Загалом для цілковитої реконструкції всіх баз з озброєнням потрібно 10 мільярдів гривень! Уже розроблено проєктну документацію на виконання відповідних робіт. Тепер справа за конкретними діями.
Через події на Донбасі та високу ймовірність диверсій, починаючи з 2015 року, нині найбільші арсенали перебувають під охороною й обороною сил протиповітряної оборони, радіоелектронної боротьби тощо. А це означає, що система забезпечення живучості баз, складів та арсеналів, попри виникнення на них різноманітних інцидентів, таки поліпшується. Не такими темпами, як усім нам хочеться, але зрушення є.
