Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
«Пам’ятаю ніч із 25 на 26 серпня 2014 року. Важкі поранені… ледве вдається їх стабілізувати… підхожу до наступного хлопчика, а він, лежачи на ношах, ховає руку за якоюсь брудною ганчіркою. Молоденький − років 18. Дивлюся, а в нього немає передпліччя і кисті лівої руки… Серце тоді ледь не вистрибнуло. Досі дивуюся, як стільки часу, долаючи нестерпний біль, він тихенько сидів і терпляче чекав своєї черги…» − військовий хірург Сергій Тертишний.
Медики. Їхня праця часто є непомітною і здається навіть рутинною кожному, хто до лікарні приходить лише за довідками. Із дитинства набридлі нудні довгі черги, терпкий запах ліків, білі халати й страхітливі інструменти… все це хочеться якнайшвидше пережити, забути й рухатись далі. Та коли раптом нам стає по-справжньому зле – першими, до кого хочеться бігти з усіх ніг за порадою, допомогою, спасінням − лікарі. І вони допомагають. Попри ризик для власного здоров’я, втому, будь-що…
У всі часи військові медики є справжніми янголами-охоронцями для воїнів. Історій дивовижного порятунку, здавалося б безнадійних важкопоранених − безліч. Відчайдушні, невтомні, жертовні, милосердні − вони люблять життя і всіма способами намагаються вирвати кожного з обіймів смерті… Із перших днів війни на Сході військові медики на рівні з солдатами прийняли важкий бій − бій за життя та здоров’я наших захисників. Не шкодуючи ні сил, ні здоров’я, часто в польових умовах, посеред дороги, в реанімобілі чи бліндажі з першої хвилини знайомства боролися за кожного свого пацієнта і, запевняють, не припинять боротися, допоки буде така потреба.
Хірург Військово-медичного клінічного центру Південного регіону Сергій Тертишний, один із тих, хто побачив наслідки російської агресії з перших днів. Навесні 2014-го разом із колегами в складі передової бригади, а потім у черговій ротації 61-го Одеського шпиталю вирушив на Донеччину на, здавалося, чергове пересічне навчання, а потрапив…
− Коли ми приїхали туди, поранені вже надходили, і процес лікування був налагоджений. Ми розташовувалися поблизу Розівки, що на кордоні між Донецькою і Запорізькою областями. Там розгорнули один із перших польових шпиталів та надавали допомогу нашим воїнам, там же проводили й операції… − розповідає Сергій Володимирович.
Далі поранені з − Зеленопілля, Солнцево, Савур-Могили, Іловайська… Безсонні ночі, сотні поранених… Саме Іловайський котел Сергій Тертишний, який до того двічі був на Афганській війні, згадує як найважчий і найстрашніший період свого життя.
− То був справжній кривавий «конвеєр», поранених привозили бортами. Від одного бійця лікарі переходили до іншого. Бралися спочатку за найважчих… Інколи здавалося, це триває вічність, − каже хірург.
Йому і досі час від часу сняться поранені − понівечені тіла, обпечені обличчя, важкі травми, вогнепальні переломи. А найболючіше для нього − їхній вік.
− Пам’ятаю ніч із 25 на 26 серпня 2014 року. Важкі поранені… ледве вдається їх стабілізувати… підхожу до наступного хлопчика, а він, лежачи на ношах, ховає руку за якоюсь брудною ганчіркою. Молоденький − років 18. Дивлюся, а в нього немає передпліччя і кисті лівої руки… Серце тоді ледь не вистрибнуло. Досі дивуюся, як стільки часу, долаючи нестерпний біль, він тихенько сидів і терпляче чекав своєї черги… Каже, хотів, щоб лікарі спочатку допомогли його товаришам, − розповідає Сергій Тертишний.
Наразі це вже сьома поїздка хірурга на Схід. А це − сотні пацієнтів і сотні врятованих життів. Та він, каже, пам’ятає кожного. Якщо не на ім’я, то обличчя − очі, каже, просто не забути. А також досі переймається та відстежує здоров’я найважчих і дуже пишається, що доклав зусиль до їхнього одужання і життя.
− Якось до Волновахи привезли пораненого воїна. Йому в ногу влучив снаряд від РПГ. «Балванка» снаряду застрягла в правій нижній кінцівці й не розірвалася… Хлопцеві −19 років, хотіли врятувати йому ногу. І дати шанс на повноцінне життя. Довелося працювати в команді з саперами, − розповідає хірург.
Так, просто в реанімаційному відділенні сапери розміновували ногу бійця, а хірурги − робили все, аби її зберегти. Не зважали ні на небезпеку − граната могла здетонувати будь-якої миті, ні на втому, бо операція тривала не одну годину… Нині завдяки зусиллям лікарів хлопець може пересуватися на власних ногах. Хоча й шкутильгає…
− Окремої подяки в таких справах заслуговують судинні, абдомінальні та нейрохірурги. Саме вони витягують найважчих поранених. Коли працюємо командою − вдається зробити для наших бійців просто нереальне. Я тішуся і надзвичайно пишаюся, що причетний до порятунку життя наших героїв-захисників, − каже Сергій Володимирович.
Та додає, нині такого знання та досвіду, який мають українські лікарі, не мають колеги-медики в жодній країні світу. Тому наших фахівців часто запрошують на семінари, запитають порад та цінують кожне слово, сказане українськими лікарями.
Нині Сергій Володимирович знову працює в районі ООС у складі 61-го військового мобільного госпіталю на Приазов’ї. Знову рятує поранених, знову дивиться в очі мужніх і нескорених, яких не забуде, а тим часом удома на нього чекають дружина та двоє маленьких дітей. Коли їхній татко вперше поїхав на війну, донечці Вікторії було лише 2 рочки, а сину ледве виповнилося 5. І хоча нині вони вже школярі, які добре знають про ситуацію в країні, хто нам друг, а хто ворог, що добре, а що зле, татові відрядження для них − під секретом.
− Не хочу, щоб мої діти знали, де я буваю, і переживали за мене. Молюся, щоб вони ніколи не відчули, що таке війна. Для того і їжджу на Донбас, − каже Сергій Тертишний.
