Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
«…у Києві, яко місті знатному і багатолюдному шпиталь заснувати хоча б на 50 чоловік хворих і до оного визначити комісара, а для хворих доктора, якому гарнізонних полків хворих у нагляд доручити, лікаря одного й аптекаря одного».
Ці історичні рядки з архівних документів від 10 червня 1755 року Сенату медичної канцелярії засвідчили не лише дату народження провідного військового лікувального центру країни, а й стали відліком героїчної праці тисяч людей, які присвятили себе військово-польовій медицині.
Заснуванню Київського військового госпіталю сприяли безперервні війни і їхні наслідки, заходи пов’язані з підготовкою до війни проти Туреччини: будівництво фортеці та інших оборонних споруд, часті походи військ, табірні збори та незадовільні соціальні умови вояків. Це викликало високу захворюваність і необхідність заснування стаціонарних лікувальних установ.
З історії лікувального закладу відомо, що спочатку госпіталь складався з 3-х відділень: ломотного (травматологічного), порожнинного (хірургічного) і пропасного (інфекційного).
У сімдесятих роках ХVIII сторіччя, у зв’язку з підготовкою до війни на південних кордонах Російської імперії, госпіталь трансформувався у великий військово-польовий медичний заклад.
На початку 70-х років ХVIII ст. Київ відвідав відомий полковий лікар та мандрівник Йоганн Лерхе. У своєму щоденнику він написав: «Заклад, що займає простір, був вибудований з дерева, крім деяких будівель, і складався з дев’яти великих корпусів, які до тисячі хворим могли знаходити місце». Як лікар, що присвятив себе боротьбі з чумою, він констатував, що ніяких запобіжних заходів в Києві не було прийнято. Чума швидко поширювалася на Подолі, цивільний люд вільно пересувався по місту і саме цим являв джерело поширення інфекції. Коли епідемія почала поширюватися на Печерськ, генерал-губернатор наказав послати на Поділ для боротьби з чумою лікаря госпіталю з декількома хірургами і командою, що складала 50 солдатів. Тоді вперше госпіталь набув статусу «холерного». А вже 1792 року госпіталь перейменувався у «постійний воєнно-польовий».
1833 року при госпіталі заснували штатну військово-фельдшерську школу на 300 вихованців, яка проіснувала до 1917 року. До речі, її закінчили чимало видатних особистостей не тільки з числа медиків: Остап Вишня, Іван Огієнко, Михайло Донець…
У 1830–40-х у Києві енергійно зводили Госпітальне укріплення Києво-Печерської фортеці. Тоді й виросли новий лікувальний корпус, а також оборонні й господарчі споруди, які нині знаходяться на обліку як архітектурні пам’ятки.
1849 року за ініціативою Миколи Пирогова на базі госпіталю створено клініки медичного факультету Київського університету.
Авторитет передового медичного закладу був пов’язаний із науковою та педагогічною діяльністю багатьох видатних лікарів, імена яких золотими літерами вписані в історію вітчизняної медицини.
Найбільш вражаючі показники діяльності госпіталю припадають на період Першої світової війни. Штатна кількість ліжок дорівнювала 5223, натомість розгорнуто було значно більше. А одного дня – 1 січня 1915 року тут зафіксували своєрідний рекорд: у стінах госпіталю одночасно надавали медичну допомогу 15435 військовикам. Вражаюча цифра. Але колектив медиків впорався із надзвичайним завданням.
Стіни госпітальних корпусів, сама територія буквально просякнуті не лише стражданнями хворих та поранених, а й героїчною працею людей, чия місія – рятувати і лікувати. Діставши 1917 року назву Український генеральний шпиталь, лікувальний заклад день у день підтверджував статус одного з найпотужніших у своїй категорії. Наприкінці 1930-х заклад називався «408-й Окружний військовий госпіталь Київського військового округу». Утім, раз у раз змінюючи назву, госпіталь не змінював свого первісного призначення – рятувати людські життя.
Під час Другої світової заклад істотно реструктурували і він отримав ще одну назву – «евакогоспіталь». Він входив до складу Південно-Західного фронту, Сибірського військового округу (Томськ), 1-го Українського фронту. Упродовж найкровопролитнішої війни тут лікувалися близько 60000 військовослужбовців, із них 80 відсотків повернулися на фронт. 1944-го року прибувши з евакуації до зруйнованого Києва, працівники медзакладу в короткий термін відбудували корпуси й приступили до виконання свого прямого обов’язку – лікування пацієнтів.
За 10 років війни в Афганістані крізь чарівні руки військових лікарів і медсестер пройшли понад 750 поранених. Під час Чорнобильської катастрофи госпітальні лікарі надавали медичну допомогу ліквідаторам наслідків аварії. Загальна кількість пацієнтів становила понад 700 осіб. Окрім того, понад сотню співробітників працювали безпосередньо в зоні ліквідації наслідків лиха. Лікарі завжди бралися за найскладніші поранення, травми, захворювання…
Особлива сторінка в діяльності нині уже Національного військово-медичного клінічного центру «ГВКГ» – надання медичної допомоги пораненим під час російсько-української війни. У клініках госпіталю пройшли лікування майже 45 тисяч захисників української землі. Чимало оперативних втручань, які виконували військові лікарі, були унікальними в своєму роді.
Сьогодні НВМКЦ «ГВКГ» є найсучаснішим багатопрофільним клінічним, лікувально-діагностичним та науковим центром. У ньому працюють 29 заслужених лікарів України, 14 докторів медичних наук, 66 кандидатів наук, 4 професори, понад 250 лікарів вищої категорії. Щороку в госпіталі амбулаторно отримують допомогу близько пів мільйона пацієнтів, понад 32 тисячі лікуються стаціонарно. Виконується понад 16 тисяч складних оперативних втручань. За цими сухими цифрами стоїть самовіддана щоденна праця всього персоналу лікувальної установи, де добре пам’ятають і цінують історичне минуле і з оптимізмом творять нову історію.
