Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
На 98-му році пішов із життя професор, Заслужений лікар України, полковник медичної служби у відставці, відомий ендокринолог Борис Володимирович Епштейн. Без перебільшення, у великій сім’ї військових медиків не стало легендарної особистості, фронтового лікаря Другої світової війни.
Майже 60 років Борис Володимирович віддав рідному Київському госпіталю – Національному військово-медичному клінічному центру «ГВКГ». У далекому 1959 році він розпочав службу старшим ординатором тоді ще 408-го Київського окружного військового госпіталю. А в 1964 році очолив терапевтичне відділення.
Пригадую одну із зустрічей з Борисом Володимировичем, під час якої він розповідав, як і чому став лікарем, ділився спогадами про війну.
– Взагалі то я марив в дитинстві небом і хотів пов’язати своє життя з авіацією, – розповідав Епштейн. – Але одного разу до моїх рук попала книга Олександра Олександровича Богомольця «Продовження життя», яка вийшла за рік до війни. Вона й стала для мене дороговказом на все життя.
Попри відмінний атестат, бездоганне складання вступних іспитів, лікувальний факультет медінституту виявився юнаку з простої єврейської сім’ї нездоланною висотою, лише – санітарно-гігієнічний. Волею долі в роки війни Епштейн продовжив навчання в евакуйованій в Самарканд Ленінградській військово-медичній академії. Після її закінчення він отримав звання капітана медичної служби і пропозицію залишитись в академії навчати слухачів.
– Про тил я й слухати не хотів, лише на фронт, – розповідав Борис Володимирович. – Причому просився відправити на Перший Український фронт, щоб ще встигнути взяти участь у визволенні України.
За рік війни фронтовий лікар Епштейн пройшов такі випробування, яких декому вистачило й на весь період бойових дій. Зухвала евакуація поранених під самісіньким носом ворога, рятування екіпажу з танка, що палав, атаки з автоматом у руках під шаленим вогнем під Кьонігсбергом, термінова операція німецькому офіцеру – чого тільки не було у фронтовій біографії лікаря. А ще – два поранення і важка контузія. Завершив війну Борис Епштейн з двома орденами «Червоної Зірки», медалями «За відвагу» і «За бойові заслуги».
. – Після війни я дуже хотів повернутися до рідного Києва, – пригадував Борис Володимирович. – І не просто повернутися, а продовжити службу в столичному госпіталі та серйозно зайнятись наукою.
Здійснити мрію військовому лікарю допомогли високопосадовці з генеральськими погонами, яким він на фронті рятував життя. Саме в Київському госпіталі Епштейн відкрив нову для себе спеціалізацію, став засновником ендокринологічної служби і навіть брав участь у створенні київського Інституту ендокринології.
– Нарешті я міг займатися улюбленою справою – лікувати людей і долучитися до науки, – зізнавався в розмові лікар. – Це навіть затьмарило мою одвічну проблему, яка супроводжувала моє життя за радянського періоду – дискримінація за національною ознакою. Скільки неприємностей було через це, скільки перешкод! А як важко було з моєї п’ятою графою пробиватися в науці.
Тоді Борис Володимирович розповів абсолютно анекдотичну історію, як йому присвоювалось і скасовувалося почесне звання Заслуженого лікаря.
–За радянських часів мене представляли до цього звання шість разів! – розповідав Епштейн. – Кожен раз були представлені відповідні документи до Президії Верховної Ради УРСР, але, як тільки справа доходила до адміністративного відділу, моє немилозвучне на ті часи прізвище викреслювали. І тільки після здобуття Україною незалежності я «відбувся» як заслужений лікар.
Додам, що Борис Епштейн мав посвідчення Заслуженого лікаря України за номером «1».
Доля лікаря звела його з тисячами пацієнтів, багато з яких не потребують представлення – літератори Олесь Гончар і Борис Олійник, актриси Людмила Касаткіна і Еліна Бистрицька, легендарний Олександр Покришкін, олімпійський чемпіон легкоатлет Володимир Куц і штангіст Леонід Жаботинський, вокалісти Валерій Ободзинський та Ірина Білик, майже всі керівники оборонного відомства теж звертались по допомогу до Бориса Епштейна.
Три роки тому Борис Володимирович залишив свій кабінет у клініці амбулаторної допомоги. І ось тепер він пішов у вічність. Офіцер-фронтовик, Лікар, Учитель – таким він залишиться в пам’яті сотень лікарів і медсестер, яким пощастило працювати з великим професіоналом. Він був світлою і мудрою людиною, і своєю мудрістю щедро ділився з молодими колегами.
