Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Понад 70 років НАТО боронить свої країни та народи, постійно адаптуючись до нових викликів. У час, коли весь світ протистоїть COVID-19, фахівці закликають до боротьби з пропагандою. Адже швидше за саму недугу світом шириться лише дезінформація. Її ціль – не лише поодинокі держави, а й потужні міжнародні організації, як НАТО. Тож АрміяInform пропонує ознайомитися з поширеними на офіційному сайті НАТО міфами про Альянс.
Міф 1: Присутність НАТО у Балтійському регіоні становить небезпеку
Насправді: У відповідь на зміни в середовищі безпеки НАТО вжила оборонних і пропорційних заходів. Після того, як Росія здійснила агресію проти України, держави-члени Альянсу звернулися до НАТО з проханням розширити присутність у регіоні.
2016 року НАТО розгорнула чотири багатонаціональні бойові групи, відомі як «посилена передова присутність» на територіях Естонії, Латвії, Литви та Польщі. 2017 року ці бойові групи досягли цілковитої боєготовності. У рамках передової присутності НАТО понад 4 500 військовослужбовців з Європи та Північної Америки несуть службу пліч-о-пліч з національними збройними силами в країнах базування.
Присутність НАТО в регіоні було запроваджено на прохання держав базування, і вона має широку підтримку громадськості цих країн. За підсумками опитування Інституту Ґеллапа 2016 року, більшість населення балтійських держав-членів Альянсу асоціюють НАТО із захистом своїх країн. Особовий склад збройних сил НАТО дотримується високих стандартів поведінки як на службі, так і у вільний час.
Згідно з зобов’язанням країн-членів НАТО гарантувати прозорість, у листопаді 2017 року й у березні 2018 року російські інспектори з питань контролю над озброєннями відвідали Естонії, Латвію та Литву. Вони побували на низці військових об’єктів, зокрема тих, де базуються багатонаціональні бойові групи НАТО.
Міф 2: Протиракетна оборона НАТО загрожує безпеці Росії
Насправді: Система протиракетної оборони НАТО є виключно оборонною і не спрямована проти Росії. Згідно з двосторонніми угодами, укладеними між США і країнами базування, ракетні об’єкти можуть використовувати виключно з метою забезпечення протиракетної оборони.
Ця система гарантує захист від балістичних ракет, що можуть походити з-поза меж Євроатлантичного простору.
НАТО багаторазово намагалася співпрацювати з Росією у галузі протиракетної оборони. Отже, її заяви з погрозами членам Альянсу у зв’язку з системою захисту від балістичних ракет НАТО є неприйнятними й непродуктивними.
Міф 3: НАТО прагнула ізоляції й маргіналізації Росії
Насправді: Протягом понад двох десятиліть НАТО наполегливо намагалася розбудувати відносини співробітництва з Росією.
Ще на Лондонському саміті Альянсу у липні 1990 року НАТО простягнула руку дружби Росії, запропонувавши діалог замість конфронтації. Згодом Альянс сприяв розвитку діалогу та співпраці, започаткувавши програму «Партнерство заради миру» (ПЗМ) і створивши Раду євроатлантичного партнерства (РЄАП), участь у яких відкрито для всіх без винятку держав Європи, включаючи Росію.
1997 року НАТО та Росія підписали Основоположний акт про взаємні відносини, співпрацю та безпеку, згідно з яким було започатковано Постійну спільну раду НАТО – Росія. У 2002 році її статус було підвищено та створено натомість Раду НАТО – Росія (РНР).
Втім, у березні 2014 року внаслідок російської агресії проти України НАТО призупинила практичну співпрацю з Росією. Ми не прагнемо конфронтації, але ми не можемо ігнорувати той факт, що Росія порушує міжнародні правила, підриваючи стабільність і безпеку наших країн.
Міф 4: НАТО обіцяла Росії, що після «холодної війни» не розширюватиметься
Насправді: Держави-члени Альянсу ухвалюють рішення на основі консенсусу, і ці рішення фіксуються у протоколах. Не існує жодного протоколу подібного рішення, ухваленого членами НАТО. Особисті запевнення з боку окремих лідерів не можуть замінити консенсус на рівні Альянсу й не є офіційною згодою з боку НАТО.
Політика відкритих дверей НАТО ґрунтується на Статті 10 основоположного документа НАТО – Північноатлантичного договору від 1949 року. У Договорі йдеться, що членом НАТО може стати будь-яка «європейська держава, яка в змозі просувати принципи цього Договору й робити внесок у гарантування безпеки на Північноатлантичному просторі». Зазначається також, що будь-яке рішення щодо розширення НАТО має ухвалюватися за принципом «одностайної згоди». НАТО жодного разу не відкликала Статтю 10, і не було запроваджено жодних обмежень щодо майбутнього розширення. Протягом останніх 65 років 29 країн вільно й відповідно до внутрішніх демократичних процесів вирішили стати членами НАТО. Це їхнє суверенне право.
До того ж за часів, коли, за твердженнями, було зроблено таку обіцянку, ще й досі існувала Організація Варшавського договору. Рішення про її розпуск було ухвалено лише у 1991 році. У 1989 році про можливий вступ її членів до НАТО навіть не йшлося. Це особисто підтвердив Михайло Горбачов в інтерв’ю Russia Beyond the Headlines у 2014 році:
«Питання розширення НАТО взагалі не порушувалося, тоді воно навіть не обговорювалося. Я заявляю про це цілком відповідально. Жодна країна Східної Європи не порушувала питання про вступ до НАТО навіть після того, як у 1991 році Варшавський договір припинив своє існування. Із західними лідерами також не йшлося про це».
Міф 5: НАТО бере Росію в кільце
Насправді: Цей міф суперечить географії. Довжина кордонів Російської Федерації становить понад 20 000 км. З них менш ніж одна шістнадцята (1 215 км) – це спільні кордони з країнами-членами НАТО. Росія має сухопутні кордони з чотирнадцятьма країнами. Лише п’ять з них – це держави-члени НАТО. Поза територією Альянсу НАТО має військову присутність лише у двох точках, а саме: у Косові й Афганістані. Обидві операції тривають за мандатом Організації Об’єднаних Націй, ухваленим Радою Безпеки ООН, до складу якої входить Росія. Натомість Росія має військові бази й особовий склад на території трьох держав, а саме: Грузії, Молдови та України, без відповідного дозволу урядів цих країн.
