Палата представників США на чолі зі спікером Джонсоном багато місяців до цього її блокувала, проте, зрештою, 20 квітня таки ухвалила довгоочікуване рішення. Тепер, після розгляду…
Напередодні щорічного дня святкування перемоги в Другій світовій війні над нацизмом у Росії здіймається істерика: сьогоднішні вожді Росії, сучасні її пропагандисти твердять:саме великий російський народ переміг Гітлера, саме доблесні російські солдати в складі Червоної армії дійшли до Берліна. Із їхніх слів виходить, що у тій же Червоній армії воювали виключно етнічні росіяни. Представники ж інших національностей, що населяли колишню радянську імперію, в розрахунок якщо і беруться, то складається враження, що вони підносили набої росіянам-кулеметнкам чи снаряди росіянам-гармашам.
Натомість ці вожді й пропагандисти на кшталт Кисельова, Скобєєвої забувають про інше, а саме: Радянський Союз своєю політикою впродовж багатьох років не лише ігнорував загрозу з боку Німеччини, особливо з приходом до влади там Гітлера, який відкрито заявляв про свої «наполеонівські» плани стосовно світового панування, а й зміцнював військову міць нацистів, сприяючи реалізації їхніх загарбницьких планів.
«Німецькому урядові вірити не можна…»
Активна співпраця між СРСР і Німеччиною розпочалася ще на початку 20-х років: радянські вожді швидко «забули» про її участь у Першій світовій війні проти Російської імперії. Особливо тісні стосунки налагодилися у військовій сфері: до Німеччини постійно їздили високі чини РСЧА, які, як писала радянська преса, «переймали і обмінювалися передовим досвідом із німецькими колегами». Вони звітували перед спецслужбами про все, що там бачили й чули, як згадував згодом маршал Борис Шапошников. А «бачили й чули», що Німеччина, всупереч вимогам Версальського мирного договору, який обмежував нарощування військової могутності, активно розбудовує армію і військову промисловість. Ця інформація, як згадував маршал Василевський, негайно доповідалася особисто Сталіну. Якою була його реакція – документальних підтверджень немає. Але, судячи по тому, що співпраця з німцями не лише не припинялася, а й розширювалася, не складно здогадатись.
Із приходом у 1933-му до влади Гітлера вона стала ще тіснішою: господар Кремля зрозумів, що в рейхстазі знаходиться близька по духу людина. Із розсекречених за часів Бориса Єльцина документів Російського державного архіву відомо, що у 1933−1934 роках у німецькому місті Штутгарті перебувала велика група радянських воєначальників, з якою зустрічалися вищі чини німецького війська. Втім, знаходились тверезо мислячі люди, здатні адекватно сприймати дійсність. Посол М. Крестинський був одним із них. Він, підтримуючи протягом багатьох років співпрацю між РСЧА і рейхсвером – попередником вермахту − ще в 1934-му доповідав вищому керівництву МЗС СРСР:
«Дружнім запевненням німецького уряду вірити аж ніяк не можна. До планів німців входить війна з нами, і вони активно готуються до неї. Потрібно негайно взяти до уваги цей факт».
Але і його «не чули». А обмін делагаціями, досвідом, налагодження дружніх стосунків трансформувалися у матеріальну площину: у січні 1941-го, за 5 місяців до нападу на СРСР, у Москві був підписаний розширений господарський договір, який передбачав збільшення обсягів торгівлі між двома країнами!.. Загалом за 17 місяців, що минули від підписання радянсько-німецького пакту про ненапад до початку війни проти СРСР, Німеччина отримала від СРСР близько 1 мільйона тонн нафти, 140 тисяч тонн марганцевої руди, десятки тисяч тонн нікелю, платини – стратегічної сировини, вкрай необхідної для військової промисловості!.. Були також укладені небачені – на той час − за масштабами угоди на поставку в Німеччину 600 тисяч тюків бавовни, мільйонів тонн нафти, зерна. Спеціальний торговий представник Радянського Союзу в Німеччині Бабарін, посилаючись на виступ Молотова на VII з’їзді Рад, підкреслював, що «відносини з Німеччиною не носять кон’юнктурного характеру, а ґрунтуються на важливих державних інтересах».
Не приховували свого задоволення і німецькі індустріально-фінансові кола, тісно пов’язані з військовою економікою.
За що Сталін удостоївся особистої подяки німецького адмірала Редера?
Українці старшого покоління з підручників історії знають, що «США, Великобританія довго «тягнули» з відкриттям Другого фронту, намагаючись ослабити не лише німців, а й Радянський Союз». Натомість у тих підручниках і згадки не було про те, що СРСР – за великим рахунком – був активним військовим союзником гітлерівської Німеччини у війні проти Великобританії. Ось як про це розповідав свого часу російський історик Дмитро Волкогонов, який після розпаду СРСР один із небагатьох отримав доступ до документів із грифом «цілком таємно»:
«Восени 1939-го німці, яких тодішній радянський режим розглядав як вірних союзників, неподалік Мурманська створили військово-морську базу. На ній отримували пальне, ремонтувалися кораблі й підводні човни. Вдавшись до окупації Норвегії, Данії навесні 1940-го, вони успішно нею користувалися. За це Сталін удостоївся особистої подяки німецького адмірала Редера.
Далі – більше. Коли німці почали бойові дії і проти Великобританії, радянські спецслужби затримали в Мурманську всі судна Англії і її союзників. Зважаючи на це, гітлерівський рейдер прорвався до своїх берегів. Незабаром криголам радянського флоту успішно проклав шлях із Північного Льодовитого океану до Тихого, допомагаючи туди пройти німецькому кораблю. І той незабаром потопив кілька англійських кораблів».
Чи знав про таку «дружню допомогу СРСР» прем’єр-міністр Великобританії Уїнстон Черчіль? Звісно, що так. Тож чи варто дивуватись що він дещо довго займав очікувальну позицію щодо відкритого вступу в Другу світову на боці Радянського Союзу? Зволікання з відкриттям Другого фронту коштувало СРСР сотень тисяч солдатських життів. Але для Сталіна та його поплічників вони були звичайними розмінними монетами.
«Раді вітати наших радянських друзів…»
У 1940 році, коли радянська розвідка «бомбила» Кремль повідомленнями про загрозу німецького вторгнення, Сталін не звертав на них уваги, вимагаючи від вищого командування РСЧА «спокою і витримки в прикордонних районах». Водночас ще й продовжував торгуватись з Гітлером за контроль над Туреччиною, Болгарією і Фінляндією: він, як і всі диктатори-тирани, мріяв про світове панування. Наприклад, увечері 10 листопада 1940 року з Москви вийшов спеціальний потяг, в одному з вагонів якого знаходився надважливий пасажир, – голова Ради народних комісарів СРСР В’ячеслав Молотов. Не зупиняючись на жодній залізничній станції, вранці 12 листопада він прибув до Берліна. Тут його зустрічали міністр закордонних справ Третього рейху Іоахім фон Рібентроп, начальник Верховного головнокомандування збройних сил Німеччини генерал-фельдмаршал Вільгельм Кейтель, рейхсфюрер СС Генріх Гімлер та інші вищі чиновники.
− Раді бачити дорогих наших друзів і однодумців, − тиснучи руку Молотову, сказав Гімлер. − Впевнений, що ми порозуміємось.
Згодом на шпальтах радянських газет з’явилося повідомлення, що візит Молотова був чисто протокольним – у відповідь на відвідини Москви Рібентропом. Але наявність свити майже в 70 осіб, яка супроводжувала Молотова, спростовує це твердження. Наприклад, з ним до Берліна прибули нарком чорної металургії Іван Тевосян, заступник наркома закордонних справ Володимир Деканозов, перший заступник наркома внутрішніх справ Всеволод Меркулов, заступники інших наркомів радянського уряду. Було чимало і військових, правда, у цивільному. Найбільше серед них було представників Генерального штабу РСЧА, зокрема, фахівців із планування військових операцій. Їхня присутність у складі делегації аж ніяк не могла буди випадковістю чи збігом обставин…
За радянських часів мета цієї поїздки, не кажучи вже про зміст перемовин, були відомі лише вищому керівництву СРСР. Але після того, як СРСР щез із політичної карти світу, таємниць, які стосувалися відносин із нацистською Німеччиною, поменшало. Ми, зокрема, дізналися, що в російському місті Липецьку льотчики «Люфтвафе» підвищували свою кваліфікацію, про спільний парад військ Червоної армії і вермахту, який відбувся у 1939-му в Бресті й про який наступні господарі Кремля воліли не згадувати. Нагадаю, що сталася ця подія після того, як у серпні 1939-го СРСР і Німеччина підписали так званий пакт Ріббентропа. Таємним протоколом до нього визначались сфери взаємних інтересів обох держав у Східній Європі, зокрема, поділ Польщі.
− Сталін на цьому не заспокоївся, − згадував Павло Судоплатов, генерал НКВС, якому вождь безмірно довіряв. − Він параноїдально мріяв про панування у всьому світі, час від часу жартома порівнюючи себе з Наполеоном. Але Гітлер переграв його.
Тож Молотов і поїхав восени 1940 року до Берліна не з візитом ввічливості, а заради реалізації задумів свого господаря. Радянський нарком, зокрема, повинен був донести до керівництва Третього рейху, що Фінляндія повинна відійти до радянської сфери впливу, а в Болгарії має знаходитись 100-тисячне угрупування радянських військ. Тільки-но прибувши до Берліна, Молотов отримав шифрограму від господаря Кремля:
«Забезпечення спокою в районі заток Чорного моря є неможливим без домовленостей з Болгарією про допуск радянських військ для захисту входів у Чорне море».
І вимагав «докласти всіх зусиль для вирішення болгарського питання». Проте Гітлер розумів хід думок Сталіна, озвучених Молотовим. Тому й поцікавився «чи бажає сама Болгарія цих гарантій?», прекрасно знаючи, що болгари категорично проти. Окрім «болгарського питання», Кремлю не давали спокою й інші проблеми. Наприклад, створення радянських військових баз на Босфорі й Дарданеллах!..Словом, один тиран торгувався з іншим тираном, намагаючись поділити спадщину Британської імперії. При цьому апетити в Сталіна були настільки непомірними, що навіть Гітлер був здивований!.. Для того, щоб задобрити його, Сталін погоджувався приєднатись до союзу Німеччини, Італії та Японії. Але при цьому знову ж таки висунув свої умови. Вони, зокрема, передбачали визнання цими державами радянською сферою впливу району, що простягався «від Батумі й Баку до Перської затоки». Коли б Туреччина посміла заперечувати проти розміщення радянських баз на Босфорі й Дарданеллах, то СРСР і Німеччина повинні були провести проти неї військову акцію, яка передбачала, за радянським задумом, поділ цієї країни на дві частини! Про це Сталін відверто сказав Георгію Димитрову – лідеру болгарських комуністів:
− Ми турок виженемо в Азію. Яка це Туреччина? Там 2 мільйони грузин, 1 мільйон курдів. А турок лише 8-10 мільйонів.
Були й інші пропозиції щодо поділу сфер впливу. Відповіді Молотов не отримав: фюрер обіцяв «подумати над почутим». Він і «подумав»: порадившись з найближчим оточенням, 18 грудня 1940 року фюрер підписав таємну директиву № 21 під кодовою назвою «Барбаросса», що передбачала підготовку нападу на Радянський Союз. Про це в своїх мемуарах-спогадах пише Франц фон Папен – колишній посол гітлерівської Німеччини в Туреччині. Збереглися й інші подібні свідчення.
Мине трохи більше, ніж пів року, і вже 22 червня 1941 року на радянські міста і села літаки «Люфтвафе», в яких сидітимуть підготовлені сталінським режимом льотчики, скидатимуть бомби. А українську, білоруську і російську землю плюндруватиме гітлерівський чобіт. Народи СРСР за злочинну недалекоглядність Сталіна, його бажання почуватися господарем земної кулі заплатять десятками мільйонів життів своїх синів і доньок.
