На даний момент сержантський корпус Збройних Сил України, в який входить понад 250 тисяч сержантів і старшин різних родів і…
Для сержанта медичної роти Оксани Рудик – це перша ротація на Схід країни. До війни жінка десять років пропрацювала в цивільній лікарні, а 2015-го підписала контракт з місцевою новоствореною мотопіхотною бригадою. Нещодавно «59-ка» повернулася до пункту постійної дислокації, а бійці перед зустріччю з родинами провели обов’язкові два тижні обсервації.
Цього разу бригада виконувала бойові завдання в районі проведення ООС спільно з батальйонною тактичною групою від окремої бригади оперативного призначення НГУ. За дві останні ротації загиблих у бригаді не було. На жаль, втрати були в побратимів.
– Завжди горджуся бійцями, які, діставши складні поранення, не втрачають сили духу. Найбільше запам’ятався важкопоранений боєць з кульовим пораненням в обличчя. Буквально перші дні мого відрядження, – пригадує Оксана. – Не хотів бути для нас тягарем, сам вставав, сам лягав на ноші. З усіх сил тримався до останнього… І коли нам повідомили зі шпиталю, що під час операції він помер, повірити в це було дуже важко. Здавалося, з такою жагою до життя людина має жити ще не один десяток років…
Оксана розповідає, що бути санітарним інструктором евакуаційного відділення на фронті набагато складніше, ніж робота в місцевій лікарні.
– На ППД у нас більше терапевтична робота. А от на фронті ти повинна бути універсальною медсестрою, адже стикаєшся з різними видами поранень. Звичайно, більше з хірургічного профілю, – говорить Оксана. – Тут ти можеш постійно вдосконалювати свої навички, вчитися чогось у колег та допомагати їм у розв’язанні складних ситуацій.
На війні жінка рятувала бійців в евакуаційному відділенні. Найчастіше траплялися випадки з осколковими пораненнями та проникаючими від кулі снайпера.
– На етапі евакуації перш за все стабілізуємо пораненого, – розповідає жінка про бойові будні. – Приводимо його до стану, коли вже можна доправляти у шпиталь. У такі моменти розумієш, що кожна твоя помилка може коштувати людині занадто дорого. До останнього ти робиш усе можливе, аби не почути потім: «Помер»…
Медик каже – всі вісім місяців відрядження пройшли дуже швидко. І хоча все на війні було інакше, ніж у звичній міській лікарні, адаптувалася швидко.
– У мене є дві чудові донечки, які з нетерпінням чекали, коли я повернуся. Писали листи, надсилали подаруночки, – говорить Оксана Рудик. – На війні я переконалася: головне знати, що тебе підтримують рідні. Це надзвичайна мотивація!
