Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Житомирсько-Бердичівська операція (24 грудня 1943 р. – 14 січня 1944 р.) – наступальна операція військ 1-го Українського фронту, що мала на меті знищення Корсунь-Шевченківського угруповання Вермахту й була частиною стратегічного наступу радянських військ на Правобережній Україні.
Задум Ставки Верховного Головнокомандувача був таким: силами 1-го Українського фронту (13-та, 60-та, 1-ша гвардійська, 18-та, 38-ма, 40-ва, 27-ма загальновійськові, 3-тя гвардійська та 1-ша танкові, 2-га повітряна армії) передбачалося завдати двох ударів. Головний – у центрі смуги наступу військами 1-ї гвардійської, 18-ї та 38-ї загальновійськових, 3-ї гвардійської та 1-ї танкових армій з метою розгрому угруповання противника в районі Брусилова й надалі наступати у напрямку Житомира, Бердичева, Вінниці.
Другий удар передбачалося нанести військами 60-ї та частиною сил 1-ї гвардійської армій по радомишльському угрупованню ворога та вийти на рубіж р. Случ. Забезпечення операції фронту покладалося на 13-ту армію, яка завдавала ударів на Коростень, Новоград-Волинський і Сарни. Перед 40-ю та 27-ю арміями на лівому фланзі фронту стояло завдання завдати удару на Білу Церкву, Умань з метою забезпечення з півдня дій головного угруповання фронту та розгрому німецько-фашистських військ на р. Дніпро на південь від Києва у взаємодії з правим крилом 2-го Українського фронту. Підтримка дій фронту з повітря покладалася на 2-гу повітряну армію.
Склад 1-го Українського фронту (командувач – генерал армії М. Ф. Ватутін) налічував 831 тис. осіб, близько 11,4 тис. гармат і мінометів, 1125 танків і САУ, 529 бойових літаків. Чисельність 4-ї німецької танкової армії (командувач – генерал-полковник Ерхард Раус – нім. Erhard Raus) групи армій «Південь» (командувач – генерал-фельдмаршал Еріх фон Манштейн – нім. Erich von Manstein), що протистояла радянським військам, становила 574 тис. осіб, 6,96 тис. гармат і мінометів, 1200 танків і штурмових гармат. Дії армії підтримували 500 бойових літаків 4-го повітряного флоту Люфтваффе (командувач – генерал авіації Отто Десслох – нім. Otto Deßloch).
16 грудня 1943 р. Військова рада 1-го Українського фронту затвердила план Житомирсько-Бердичівської операції, за яким з київського плацдарму в районі Брусилова та Радомишля головного удару завдавали 1-ша, 18-та, 38-ма, 1-ша танкова армії. Допоміжний удар покладався на 60-ту та 13-ту армії у взаємодії з 3-ю гвардійською танковою армією у напрямку Сарни – Шепетівка. Операцію забезпечення здійснювали 40-ва та 27-ма армії, які мали з району Білої Церкви повернути на Христинівку та замкнути Корсунь-Шевченківське кільце. Партизанам для сприяння діям радянських військ було визначено посилити удари по комунікаціях, вузлах доріг, переправах, тилових гарнізонах німецької армії.
Підготовка операції здійснювалася під час ведення військами фронту жорстоких оборонних боїв, упродовж 8-9 діб. Головну увагу приділяли створенню ударних угруповань. На початок наступу на ділянках прориву була створена значна щільність озброєння: від 180 до 200 гармат і мінометів та понад 20 танків і САУ на 1 км фронту. З метою введення противника в оману щодо напрямку головного удару на коростенському напрямку у смугах дій 13-ї та 60-ї армій імітувалася підготовка до дій значних сил піхоти, танків та артилерії.
Операція розпочалася 24 грудня 1943 р. артилерійською підготовкою й авіаційним ударом упродовж 50-ти хвилин. Головне ударне угруповання військ 1-го Українського фронту: 1-ша гвардійська (командувач – генерал-полковник А. А. Гречко), 18-та (командувач – генерал-полковник К. М. Леселідзе), 38-ма (командувач – генерал-полковник К. С. Москаленко, народився у с. Гришине, Катеринославської губернії, нині село у Покровському районі Донецької обл.) перейшло в наступ у загальному напрямку на Вінницю та прорвало ворожу оборону.
Успіх загальновійськових армій розвинули введені того ж дня у прорив 3-тя гвардійська (командувач – генерал-лейтенант П. С. Рибалко, народився у с. Малий Вистороп, Лебединського повіту, Харківської губернії, нині село у Лебединському районі Сумської обл.) й 1-ша (командувач – генерал-лейтенант М. Ю. Катуков) танкові армії. 25-28 грудня 1943 р. розпочали наступ 13-та (командувач – генерал-лейтенант М. П. Пухов), 60-та (командувач – генерал-лейтенант І. Д. Черняховський, народився у с. Оксанина, нині Уманський район, Черкаська обл.), 40-ва (командувач – генерал-лейтенант П. Ф. Жмаченко, народився в с. Могильному, нині с. Поліське Коростенського району Житомирської обл.) та 27-а (командувач – генерал-лейтенант С. Г. Трофименко) армії.
Під час наступу було завдано поразки угрупованню противника, що протистояло радянським військам. До 30 грудня 1943 р. з’єднання радянських військ розширили прорив до 300 км по фронту та просунулися до 100 км в глибину німецької оборони. У результаті наступу були визволені: 26 грудня військами 107-го стрілецького корпусу (командир – генерал-майор Д. В. Гордєєв) 1-ї гвардійської армії м. Радомишль; 28 грудня частинами 8-го гвардійського механізованого корпусу (командир – генерал-лейтенант С. М. Кривошеїн) 1-ї танкової армії – важлива вузлова залізнична станція м. Козятин.
У боях за Козятин уперше в історії радянських танкових військ було застосовано новий тактичний прийом – рух танків по залізничних рейках, який використали танкісти 69-го гвардійського танкового полку. У взаємодії з’єднань 9-го механізованого корпусу (командир – генерал-майор К. О. Малигін) 3-ї гвардійської армії й 22-го стрілецького корпусу (командир – генерал-майор Ф. В. Захаров) 18-ї армії було звільнено м. Коростишів.
29 грудня частини 50-го стрілецького корпусу (командир – генерал-майор С. С. Мартиросян) 40-ї армії звільнили м. Сквира; у взаємодії частин 77-го (командир – генерал-майор М. І. Іванов) та 24-го (командир – генерал-майор М. І. Кирюхін) стрілецьких корпусів 13-ї армії було звільнено м. Коростень. Значну допомогу радянським військам у проведенні наступу надали партизанські з’єднання під командуванням С. Маликова, О. Сабурова, М. Салая.
Під час наступу війська 1-го Українського фронту 31 грудня 1943 р. від німецько-фашистських окупантів звільнили м. Житомир.
3 січня війська 24-го стрілецького та 25-го танкового (командир – генерал-майор Ф. Г. Анікушкін) корпусів 13-ї армії звільнили м. Новоград-Волинський.
4 січня частинами 50-го та 51-го (командир – генерал-майор авіації М. П. Каманін – згодом організатор і керівник підготовки перших радянських космонавтів) 2-ї повітряної армії звільнили міцно укріплений важливий транспортний вузол – м. Біла Церква. У боях за Білу Церкву відзначилася відвагою воїни 1-ї Чехословацької бригади під командуванням генерала Людвіка Свободи (чес. Ludvík Svoboda), яка діяла у складі 50-го стрілецького корпусу 40-ї армії. У визволенні міста брав участь партизанський загін «Ураган» під командуванням С. К. Белякова.
5 січня було звільнено м. Бердичів військами 52-го стрілецького корпусу 18-ї армії, 74-го стрілецького корпусу (командир – генерал-лейтенант Ф. Ю. Шевердін) 38 армії та 44 гвардійської танкової бригади (командир – підполковник Й. І. Гусаковський) 11-го гвардійського танкового корпусу 1-ї танкової армії. Розвиток наступу забезпечив звільнення низки інших населених пунктів: 9 січня силами 322-ї стрілецької дивізії (командир – полковник П. М. Лащенко) 15-го стрілецького корпусу 60-ї армії – м. Полонне; 10 січня – м. Домбровиця (Дубровиця) силами 397-ї стрілецької дивізії (командир – полковник М. Ф. Андоньєв) 77-го стрілецького корпусу 13-ї армії; 11 січня – м. Сарни військами 77-го стрілецького корпусу 13-ї армії; 12 січня війська 24-го стрілецького та 25-го танкового корпусів 13-ї армії звільнили районний центр м. Корець; 14 січня звільнено м. Костопіль силами 121-ї гвардійської стрілецької дивізії (командир – генерал-майор Л. Д. Червоній) 76-го стрілецького корпусу (командир – генерал-лейтенант М. І. Глухов) 13-ї армії.
Намагаючись урятувати ситуацію та ліквідувати прорив, німецьке командування до 10 січня передислокувало у смугу фронту близько 16 дивізій – з резерву групи армій «Південь», з інших ділянок фронту та з Німеччини. Зосередивши на південний схід від Вінниці велике угруповання, сили Вермахту 11-12 січня завдали контрударів у районах Жмеринки й Христинівки по військах 1-ї танкової та 38-ї армій, що просувалися вперед, а 14 січня німецькі війська завдали контрудару силами двох танкових дивізій з району Умані. В обстановці, що склалася на середину січня 1944 р., війська 1-го Українського фронту на лівому крилі й у центрі смуги наступу фронту з дозволу Ставки 15 січня перейшли до оборони, щоб утримати рубежі, яких вони досягли й розбити частини Вермахту, що здійснювали контрнаступ.
Загалом за два тижні боїв німецькі війська відтіснили радянські лише на 25–30 км по фронту. Внаслідок Житомирсько-Бердичівської наступальної операції частини 1-го Українського фронту просунулися на глибину 80–200 км у смузі наступу завширшки 700 км, розгромили шість німецьких дивізій, майже повністю звільнили Київську й Житомирську області, а також низку районів Вінницької та Рівненської областей.
