Досі навколо станції існує 30-кілометрова зона відчуження. Унаслідок аварії близько 5 млн гектарів земель виведено із сільськогосподарського користування. Досі людство стикається з наслідками цієї аварії….
25 квітня 1945 року першим потис руку американцю офіцер із Полтавщини.
Під час Берлінської операції успішно розвивався наступ 1-го Українського фронту під командуванням Маршала Радянського Союзу Івана Степановича Конєва.
Нагадаємо, що танкові армії генералів Рибалко і Лелюшенко і загальновійськові армії правого крила і центру ударного угруповання фронту вели рішучий наступ на північ, на Берлін.
5-та гвардійська армія генерал-полковника Олексія Семеновича Жадова отримала завдання − відбити контрудари німецьких військ на схід від Дрездена. Обстановка там була складною − німці прагнули нанести удар по тилах фронту з півдня.
Для відсічі контрнаступу противника О.C. Жадов перекинув із правого флангу армії 32-й гвардійський стрілецький корпус генерал-лейтенанта Олександра Ілліча Родимцева і 4-й гвардійський танковий корпус генерал-лейтенанта Павла Павловича Полубоярова. Обидва генерали пройшли всю війну. Десантники Родимцева боронили Київ влітку 1941 року. Потім насмерть стояли в Сталінграді − на Мамаєвому Кургані. Корпус Полубоярова теж прославився під Сталінградом − його знаменитий рейд на Кантеміровку став класикою глибоких танкових рейдів.
Командуючий 5-ю армією наказав головним силам 118-й і 58-ї дивізій Ельбу не форсувати, а вести лише активну розвідку на західному її березі. Американці повинні були залишатися на рубежі річки Мульде, що в 30-40 кілометрах на захід від Ельби. Перед фронтом 118-ї дивізії генерала Михайла Опанасовича Суханова противника практично вже не було. Точили опір групи або частини, що залишилися в лісах у тилу Червоної армії і проривалися до своїх. 58-ма дивізія генерала Володимира Васильовича Русакова своїм правим флангом виходила до міста Торгау. 15-та дивізія генерала Чиркова разом із кавалеристами корпусу генерала Баранова, переслідуючи відступаючого противника, форсувала Ельбу і захопила плацдарм на західному березі, в районі міста Риза.
Отже, 23 квітня Червона армія зайняла вельми широку, кілометрів 70 по прямій лінії, смугу від вигину Ельби в міста Ельстер, на схід від Віттенберга, до міста Риза, маючи дві дивізії по східному березі Ельби, а одну, 15-ту, на плацдармі, де вона вела важкі бої на захід і південь від Ризи.
Назустріч їм рухалися частини американців. Вони підійшли до Ельби, до кордону своєї зони окупації, встановленої союзними угодами, і зупинилися в очікуванні підходу радянських військ. Щоб уникнути зіткнень між двома арміями, на найвищому рівні були узгоджені заходи по розпізнаванню один одного на полі бою. Загальним сигналом для радянської сторони стала червона сигнальна ракета, для союзних військ − зелена. Крім того, і тих, і інших ознайомили з розпізнавальними знаками союзників.
З огляду на зустрічі з союзниками в повну готовність були приведені всі сили розвідки і контррозвідки СМЕРШ.
Штаб 1-го Білоруського фронту видав директиву командувача фронту про дії радянських військ під час зустрічі з військами союзників № 00604 / оп 24 квітня 1945 року:
«Під час зустрічі наших військ з американськими або англійськими військами керуватися наступним:
1. Старшому військовому начальнику, на ділянці якого сталася зустріч, в першу чергу зв’язатися зі старшим начальником американських або англійських військ і встановити повсюдно з ним розмежувальну лінію згідно з вказівками Ставки… Ніяких відомостей про наші плани й бойові завдання наших військ нікому не повідомляти.
2. Ініціативу з організації дружніх зустрічей на себе не брати. Під час зустрічей з союзними військами ставитися до них привітно. При бажанні американських або англійських військ організувати урочисту або дружню зустріч із нашими військами, від цього не відмовлятися і висилати своїх представників. Про всі такого роду запрошення негайно доповідати по команді й відсилати своїх представників в кожному випадку з дозволу старшого начальника не нижче командира корпусу. Запрошення представників американських або англійських військ здійснювати з дозволу старших начальників не нижче командира корпусу. Офіцерів і генералів, виділених в як представників для участі в дружніх зустрічах із представниками американських або англійських військ, а також виділених для участі в відповідних зустрічах, ретельно інструктувати про поведінку і порядок взаємовідносин із представниками американських або англійських військ відповідно до вимог цієї директиви, звертаючи при цьому особливу увагу на збереження військової таємниці.
3. Нашим військам у всіх випадках бути зразком дисциплінованості та порядку. Всьому генеральському і офіцерському складові строго дотримуватися форми одягу і мати охайний вигляд. Цього ж вимагати від усіх військ, які можуть мати зіткнення з частинами американських або англійських військ. У випадках відвідування наших частин представниками американських або англійських військ звернути особливу увагу на чіткий порядок і організацію їхньої зустрічі. Прийом цих представників у робочих приміщеннях штабу не проводити, а мати для цієї мети спеціально підготовлені приміщення.
4. Про всі випадки зустрічей з союзними військами доповідати в штаб фронту із зазначенням місця, часу і нумерації частин, які зустрілися.
Командувач військами 1-го Білоруського фронту Маршал Радянського Союзу Г. Жуков.
Член Військової ради 1-го Білоруського фронту генерал-лейтенант Телегін.
Начальник штабу 1-го Білоруського фронту генерал-полковник Малінін».
Очікування союзників
Американці, які дуже тепло ставилися до радянських солдатів, в третій декаді квітня 1945-го року з хвилюванням очікували зустрічі з ними.
У другій половині дня 24 квітня командир 273-го піхотного полку американської армії Чарльз Адамс вирішив вислати назустріч червоноармійцям розвідгрупу на чолі з першим лейтенантом Альбертом Котцебу. У межиріччі річок Мульде і Ельба вони розраховували їх зустріти, тому що це була територія, яку вони повинні були окупувати. Але в цей час Червона Армія отримала наказ дійти до Ельби, а в межиріччя до особливого розпорядження не вступати. Доповівши обстановку по радіо і дійшовши до села Кухрен, лейтенант Котцебу радянських військових не зустрів. Потім він просунувся ще на три милі. До вечора повернувся знову в Кухрен і залишився там, проігнорувавши наказ повернутися до полку.
Було в цій групі 35 солдатів і сержантів на джипах.
Оскільки командир полку Адамс втратив контакт із розвідгрупою Котцебу, вранці 25 квітня він приймає рішення вислати на пошуки передових частин Червоної Армії ще дві розвідгрупи. Ведення пошуку їм було наказано обмежити зоною у п’ять миль, узгодженою з радянською стороною. Другу групу очолив майор Ф. Крейг зі штабу 2-го батальйону. Він теж проігнорував завдання командира полку щодо п’ятимільної зони розвідки. Вранці 25 квітня у той же район межиріччя Мульде і Ельби вийшла на джипах група другого лейтенанта У. Робертсона, офіцера розвідки зі штабу 1-го батальйону того ж 273-го піхотного полку Адамса.
Американський лейтенант Котцебу в’їхав у невелике село Леквітц всього у двох милях від Ельби. І раптом на центральній вулиці він побачив вершника, який в’їжджав у двір одного з будинків. Американцям відразу кинувся в очі незвичний зовнішній вигляд вершника, одягненого в дивну військову форму. Це явно був не німець. Невже червоноармієць?
Американці поспішили слідом за вершником і в’їхали у двір того ж будинку. Сумнівів бути не могло: то був радянський військовослужбовець, який розмовляв із присутніми навколо нього іноземними працівниками, вивезеними німцями.
Перша зустріч союзників
На годиннику було 11:30. Це був історичний момент: перший контакт між союзними арміями і радянськими військами був встановлений.
У складі групи Котцебу був солдат, який знав російську мову. Він спробував дізнатися у радянського солдата, де знайти його командира. Але червоноармієць, як підкреслюється в американських джерелах, був замкнутий і поставився до зустрічі з підозрою. Швидше за все, він просто не розумів «історичної значущості» своєї пригоди. Махнувши рукою на схід, радянський солдат лише відповів: «Там…» Потім показав на одного з польських працівників і сказав, що той може краще показати дорогу. Заскочивши у сідло, дивний вершник пустився галопом геть.
Ним був виходець з Казахстану Айткалі Алібеков. Фронтовик із 1944 року до закінчення війни. Воював у складі 58-ї стрілецької дивізії в Польщі, на Сандомирському плацдармі, переправлявся через Одер, звільняв західний берег Вісли, а потім волею долі опинився в самому центрі історичних подій, будучи в розвідці.
Взявши як провідника поляка, розвідгрупа Котцебу виїхала в напрямку Ельби. Через деякий час, вийшовши на берег річки, американці побачили на іншому березі велику групу солдатів і військової техніки. Котцебу взяв бінокль. Сумнівів бути не могло. Перед ним були червоноармійці. Американці випустили дві зелені ракети, щоб дати зрозуміти червоноармійцям, хто перед ними. І хоча солдати на тому березі Ельби не відповіли червоними ракетами, вони спустилися до самої кромки води. Поляк-провідник прокричав російською мовою, що разом із ним − американці.
На березі річки солдати Котцебу побачили човен, американський лейтенант із п’ятьома своїми солдатами переправився через Ельбу.
З обох сторін у зустрічі брали участь вихідці з України
25 квітня о 13 годині 30 хвилин у районі міста Стрела, на північний захід від Ризи, воїни 7-ї роти 173-го гвардійського стрілецького полку 58-ї гвардійської дивізії на чолі з командиром роти гвардії старшим лейтенантом Григорієм Степановичем Голобородько помітили групу військових, що рухалася із заходу. Солдатське чуття підказало їм, що попереду не ті, з ким вони билися протягом усієї війни. Однак, прийнявши бойовий порядок, підрозділ Голобородько рушив назустріч невідомим. Як незабаром з’ясувалося, це була група розвідників 273-го полку 69-ї піхотної дивізії 1-ї американської армії. Розвідгрупою командував перший лейтенант Альберт Коцебу, колишній студент із Техасу, з ним були сержанти й солдати Джозеф Половський, Мюррей Шульман, Пітер Ситник, Ілайджа Семс, Чарльз Форестер тощо.
Що цікаво − з обох сторін у зустрічі брали участь вихідці з України.
Так, Джозеф Половський народився у родині емігрантів, які виїхали з Київської області, а Мюррей Шульман − з сім’ї одеситів, які теж виїхали до Америки на початку ХХ століття.
З боку Червоної Армії Україну представляв, командир розвідників − старший лейтенант Григорій Голобородько. Він народився в селі Салівка Кременчуцького району Полтавської області, до війни працював у Полтаві слюсарем. На фронті з 1941 року, на Ельбі вже командував ротою. За мужність і героїзм був нагороджений орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни, медалями.
Через кілька хвилин, як пишуть американські джерела, до групи Котцебу під’їхав підполковник Олександр Гарда, командир 175-го стрілецького полку. Він сказав, що має намір представити групу союзників командиру дивізії. Офіцер запропонував американцям повернутися назад, на західний берег Ельби, а потім піднятися на північ до поромної переправи біля населеного пункту Крейнітц. Там у присутності двох кінооператорів повинна була відбутися офіційна церемонія зустрічі союзників.
Повернувшись на західний берег, Котцебу послав один зі своїх джипів до Кухрена, щоб передати по радіо інформацію про зустріч у штаб свого 273-го полку. Однак, на жаль, лейтенант вказав помилкові координати свого місця розташування.
Лейтенант Котцебу підписав донесення о 13:30. Полковник Адамс отримав його через дві години:
«Задачу виконано. Здійснюю заходи щодо організації зустрічі представників командування сторін. Справжнє місце розташування 8717. Втрат немає».
Приблизно на годину пізніше в районі Торгау воїни 2-го батальйону 173-го гвардійського стрілецького полку тієї ж 58-ї гвардійської дивізії помітили, що з дзвіниці міської церкви подає сигнали якийсь чоловік у військовій формі. Гвардії лейтенант Олександр Сельвашко спробував порозумітися з ним по-німецьки, але з цього нічого не вийшло. Червоноармійці зробили кілька пострілів у повітря і раптом почули знайомі слова: «Москва − Америка!» Солдатам стало ясно, що на церковній дзвіниці американець. Це був військовий тієї ж 69-ї піхотної дивізії. Потім підійшов офіцер, який заявив, що вони є розвідниками 69-ї піхотної дивізії 1-ї американської армії, і попросив радянського офіцера з’їздити з ним до штабу батальйону, який перебував за п’ятнадцять кілометрів від місця зустрічі.
Як потім з’ясувалося, це була група молодшого лейтенанта Вільяма Д. Робертсона.
Так посеред Німеччини зустрілися переможці нацизму.
