«Я мрію про те, щоб бути корисним — допомагати, захищати. Робити свою роботу якісно та в тіні, як супергерой: його ніхто не бачить, але на ньому тримається державна…
Військовий медик Тетяна Грідчіна однією з перших побачила війну на Донбасі
Майор медичної служби Тетяна Грідчіна вирушила на Донбас у квітні 2014 року, майже відразу після оголошення початку Антитерористичної операції. В ті дні диверсанти Гіркіна-Стрєлкова, прикриваючись популістськими гаслами та обіцянками, вже ласо шматували Донбас, усе більше й більше розкручуючи російський маховик насильства проти України.
Невеликий лікарський підрозділ, який сформували з-поміж військових медиків Харківського військового шпиталю, прикріпили до 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, що однією з перших узяла на себе удар російських загарбників.
— Ми навіть не знали, куди саме їдемо — все трималося у повній секретності, — пригадує Тетяна. — Прибули до Черкаського, що на Дніпропетровщині, а наступного дня нас вертольотом доставили у Донецьку область під Амвросіївку, неподалік від українсько-російського кордону.
У ті дні, пройшовши десятки кілометрів польовими дорогами повз населені пункти з недружнім місцевим населенням, десантники взяли під контроль кілька прикордонних селищ і закріпилися на їхніх околицях. У розпорядженні військових медиків була «апешка» — перев’язувальний автомобіль, у якому вони надавали бійцям необхідну допомогу.
— Спочатку в нас було більше звичайних хворих. Весна — ночі прохолодні, хлопці спали в наметах просто на землі, тож зверталися переважно із застудами чи бронхітами, — розповідає військовий лікар. — Згодом, коли почалися інтенсивні обстріли, з’явилися перші поранені та розуміння справжньої війни, яка триватиме довго.
Евакуації поранених тоді ще не було, найближчі шпиталі — у Дніпрі та Харкові, за кілька сотень кілометрів, тому часто за допомогою доводилося звертатися до цивільних колег з районної лікарні в Амвросіївці. Попри те, що дехто з них мав відверто проросійські погляди, у допомозі пораненим українським бійцям вони не відмовляли.
— Чітко визначеної лінії фронту тоді ще не було. Передова для нашого батальйону була з усіх боків, — пригадує Тетяна. — Ворожі блокпости виростали то там, то тут, немов гриби. Ми своєю «швидкою» проносилися польовими дорогами, часто не розбираючи, де свої, а де чужі. Тоді до військових медиків противник ставився з більшою повагою й нас не займали.
— Дуже швидко ми відчули брак медикаментів, — ділиться спогадами Тетяна. — Старі запаси закінчувалися, поповнити їх було проблемою — сполучення з «великою землею» практично відсутнє, ворог почав збивати українські вертольоти, тому тоді вони вже майже не літали. Доводилося перевдягатися в цивільне та йти купувати все необхідне в аптеці.
Надавали військові лікарі допомогу й місцевому населенню.
— До нас приїздили з усіх навколишніх сіл. Звичайно, ми намагалися допомогти всім, паралельно пояснюючи людям, одурманеним російською пропагандою, що ми приїхали сюди, аби захищати Україну, а не вбивати їх. Утім, виїжджаючи до районного центру, погрози від місцевих ми почали чути дедалі частіше, — з гіркотою говорить Тетяна Феліксівна.
У ті дні лікарсько-сестринська бригада військових медиків урятувала не одне життя українських воїнів.
— Пам’ятаю солдата з Дніпропетровщини. Зовсім дитина, рано втратив батьків і його виховувала бабуся. Він дуже за неї переживав, — пригадує Тетяна. — Коли до нас нарешті прилетів вертоліт і ми змогли відправити його до шпиталю, всі дуже раділи за нього. Але вже за кілька тижнів я побачила його ім’я серед загиблих — у збитому російською диверсійною групою Іл-76 поблизу Луганського аеропорту.
Військовий медик розповідає, що тоді ні вона, ні її колеги втоми майже не відчували, хоча перебували на ногах майже цілодобово. Попри часті обстріли, агресивність і погрози місцевих, лікарі робили свою роботу, рятуючи життя захисників України.
— Поруч з нашими бійцями завжди відчували себе захищеними, — говорить Тетяна. — Страх прийшов лише тоді, коли ми повернулися додому. Саме тут я відчула його за себе, за своїх дітей. За те, що війна може прийти й у моє рідне місто. І я надзвичайно вдячна всім нашим захисникам, які зупинили російську агресію та продовжують її стримувати, не пускаючи до наших домівок.
Сьогодні підполковник медичної служби Тетяна Грідчіна продовжує службу у відділенні невідкладної медичної допомоги Військово-медичного клінічного центру Північного регіону. За шість років неоголошеної війни через цей лікувальний заклад пройшло понад 26 тисяч українських воїнів і життя багатьох з них врятоване саме її руками.
У Тетяни Феліксівни велика сім’я — дві доньки, двоє онуків. Старший навчається у ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою, готується через рік вступати до військового вишу.
— У моїй родині військовим був лише мій дідусь, який загинув ще у роки Другої світової війни, — говорить Тетяна. — Приємно, що саме я стала прикладом для свого внука, який вирішив пов’язати своє життя з армією. Втім, сподіваюся, що на його долю ніколи не випаде воювати на рідній землі.
