Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Командир гірсько-штурмового взводу старший лейтенант Сергій Коновалов — корінний маріуполець. Але доля склалася так, що через російську агресію проти України чоловік мусив одягнути військовий однострій, попри свій вік — днями йому виповнилося 58 років.
Служити Сергієві випало у «закарпатському легіоні», як називають свою частину її військовослужбовці — окремій гірсько-штурмовій бригаді. А ось захищати Україну дві крайні ротації доводиться на малій батьківщині — на Приазов’ї. Втім, хоч і недалеко від рідної оселі, а бувати там йому не таланить, тож із сім’єю, дружиною та донькою, Сергій бачиться здебільшого на Закарпатті — коли бригада виходить з району проведення ООС на відновлення боєздатності, його рідні дівчата приїздять до нього, і вже там, коли чоловік і батько йде у відпустку, вони разом і відпочивають.
Значну частину життя Сергій Коновалов прослужив у правоохоронних органах. Після закінчення у 1984-му військової кафедри Маріупольського металургійного інституту, пішов працювати у карний розшук. Закінчив і Національну академію внутрішніх справ у Києві. Відслужив 20 років і вийшов на пенсію 2004-го з посади заступника начальника підрозділу карного розшуку.
Тоді Сергій повернувся до своєї цивільної професії металурга. Вчорашній підполковник міліції влаштувався на один із маріупольських промислових гігантів, металургійний комбінат імені Ілліча. Працював майстром, машиністом екскаватора.
Коли навесні 2014-го до його рідного міста незваною гостею нахабно увірвалася «русская весна», Сергій серйозно замислився над тим, щоб виїхати на Захід. Його дружина родом із Волині, тож на сімейній нараді вирішили їхати до Ковеля. Вже і речі спакували. Та невдовзі Маріуполь звільнили від проросійських бойовиків і необхідність у від’їзді відпала.
— З квітня по 13 червня над рідним містом висіли прапори так званої ДНР, — згадує офіцер. — Моя донька якраз закінчувала школу. Не повірите: того дня, 31 травня, всередині її школи висів Державний Прапор України та лунав український гімн! Але за стінами храму знань були вороги…
Згодом Сергій дізнався, що колишні колеги, відставні правоохоронці, працювали в групі моніторингу на шляху добровольчого батальйону «Азов» та підрозділів 72-ї бригади, які йшли визволяти місто. Так, далеко не всі колишні і діючі правоохоронці на Сході зрадили Україну й перейшли на бік ворога — дуже багато з них партизанили, допомагаючи українській армії.
А в 2015-му за шостою хвилею мобілізації Сергія Коновалова призвали до Збройних Сил України. Перепідготовка — у стінах Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного і — посада командира взводу в окремій гірсько-штурмовій бригаді.
Разом зі своїми хлопцями-штурмовиками взводний Коновалов пройшов бої під Пісками, Майорським, Зайцевим, Гранітним та Петрівським. Найважче, згадує офіцер, було на горлівському напрямку, коли відстань до противника становила лише 200 метрів. Попри безпосередню близькість до КПВВ «Майорське», ворог обстрілював наші позиції і з великокаліберних кулеметів, і з гранатометів різних систем, і навіть з мінометів.
— Якось вони влаштували криваву провокацію, — розповідає Сергій. — Зачинили раніше встановленого терміну свій пункт пропуску, залишивши у сірій зоні між своїм і нашим КПВВ десятки людей. Здебільшого — жінок та дітей! І… відкрили вогонь.
Попри смертельну небезпеку українці не залишили заручників напризволяще. Під обстрілом вони заховали їх у бліндажі, врятувавши життя цих людей.
— Поблизу КПВВ вони провокували постійно, — пригадує командир взводу. — Для них абсолютно нормальним явищем є пустити чергу з розривних патронів великого калібру 12,7 мм уздовж вервечки земляків, які йдуть на підконтрольну українському уряду територію за пенсіями і продуктами…
Майже 5 років командує гірсько-штурмовим взводом старший лейтенант Сергій Коновалов. Кремезний чоловік — йому і не дасте його 58 років! І, відповідно до життєвого досвіду, він розсудливий, небагатослівний. Підлеглі цінують й поважають командира, а він зі свого боку намагається бути для них справжнім батьком.
А ще офіцер готується стати дідусем. Його донечка, яка на початку війни щойно закінчила школу, вже стала на весільний рушник і невдовзі буде мамою! Сергій щиро бажає своєму онукові чи онучці зростати у щасливій, вже нарешті мирній країні!
