Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 23 серпня 2024…
20 березня Дзвін пам’яті не території Міноборони пролунав одинадцять разів у пам`ять про воїнів, які полягли у цей день у різні роки внаслідок збройної агресії Росії на Донбасі та під час миротворчих місій.
До Зали пам`яті вшанувати героїв прийшли їхні рідні та близькі друзі. Кореспонденту АрміяInform вдалося поспілкуватись з матір`ю полеглого Максима Ридзанича – Світланою Адамівною.
− Максима в дитинстві не було навіть за що насварити. Коли загинув, йому було 37 років. Він так говорив: «Якщо врятую хоч одне життя, тоді варто жити». Так і вийшло… − розповідає мати.
За її словами, син загинув, коли рятував побратима – 20-річного хлопця із позивним «Малиш».
−Максим про нього піклувався, бо в нього мама онкохвора, а він – наймолодший у взводі… «Малишу» нині 24 роки, у нього двоє діточок народилось, ми спілкуємося. Мати його померла два роки тому, − згадує Світлана Адамівна.
Вона каже, що Максим служив у 90-му батальйоні 81-ї бригади ЗСУ. Був двічі в Донецькому аеропорті. У перший раз − із листопада до 15 грудня 2014-го.
− Він мені зателефонував й сказав: «Мамочко, ми − з пекла до раю». Я спочатку не знала, що то значить. А це він з Донецького аеропорту їхав до пункту постійної дислокації… 15 грудня Максим виходив з аеропорту вночі, щоб приїхати на кілька днів додому й привітати з днем народження старшого сина – 17 грудня. Удруге Максим там був на пожежній вежі. Разом із шістьма «кіборгами». Нині всі говорять, що 242 дні тривала оборона аеропорту – до 21 січня, але військові поправляють− 244 дні, бо Максим із хлопцями тримався на вежі до 23 січня. Того дня о 5:30 ранку син дав команду замінувати все і виходити…
А 17 березня був день народження в його доньки.
− І ми так само чекали. Максим хотів зробити сюрприз, як і старшому синові. Але так вийшло, що 20 березня 2015 року він загинув у Опитному… Ми чекали, а його привезли в домовині.
Світлана Адамівна додає, що Максим похований у Коцюбинському (селище міського типу на Київщині – Ред.).
− Він служив строкову в 1996 році в Національній гвардії України − дослужився до старшини, отримав краповий берет. Хлопці казали, що цим ніколи не хизувався… А у вересні 2014-го сам пішов до війська. Прийшов тоді до мене, вже підстрижений, й каже: «Мусічка, присядь…» Він мене Мусічкою називав… «Йду на війну». Я йому: яка війна? Ти в нас один, у тебе троє діточок! А він: «Тому і йду, щоб до нас ніхто не прийшов у хату». Поїхав до батька на роботу, теж попрощався.
Мати розповідає, що кожного року її запрошують до 81-ї бригади. На території частини встановлено пам’ятну стелу, на якій зображено Максима:
− Син там, як живий. Я стала біля нього і кажу: він, наче оберігає мене.
Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року «За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Ридзанич Максим Володимирович нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
