Ми навчилися жити в новій реальності, де війна стала буденністю, а всі наші дії і прагнення спрямовані до Перемоги. Війна об’єднала нас так, як ніщо і…
Такі важливі слова солдат Володимир Мацько почув від своєї дружини Вікторії, коли медичний літак із пораненими приземлився у Києві.
Володимиру нині 24 роки, до війська потрапив 2016-го і вже встиг двічі побувати в найгарячіших точках Сходу – в Авдіївці та в Луганському в складі 93-ї ОМБр Холодний Яр.
Спеціально для АрміяInform Володимир розповів про відрядження на Схід, поранення й родину.
«Дивлюсь на ногу – а там висить сухожилля і все таке…»
-Пам’ятаю першу ніч в Авдіївці. Тоді шестеро людей з нашого підрозділу заступили на чергування. Нас повели на пост, показали де знаходиться ворог. Ми подивились, зрозуміли куди стріляти на випадок агресії противника, години дві, напевне, було тихо взагалі. І потім над головами фі-у-у-у, почали стріляти. Це був перший мій обстріл… Потім звик до цього, – згадує Володя.
За його словами, це була перша настільки страшна ніч. Згодом підрозділ побудував позиції, підійшов ближче. Він неохоче розповідає про війну, але із захопленням говорить про власну сім’ю.
-Знаєте, я по-справжньому щасливий, що маю дружину і двох діток. Одному з них два рочки і три місяці. Другому вже місяць, назвали його Вовчиком. Віка хотіла назвати так ще першого, але я переконав, що не треба. Але на другого вона мене вмовила. Ви навіть не уявляєте, яке це щастя мати двох синочків і дружину!
Наприкінці січня цього року Володимиру вибухом відірвало ногу. Спочатку його евакуювали до 59-го шпиталю, згодом – у Харків, а далі був Київ. Чоловік погодився розповісти про той страшний день, коли він зазнав поранення.
-Я йшов із товаришем перевіреною дорогою на позицію міняти хлопців. Спочатку почався мінометний обстріл: 120-ті, АГС стріляв, «беха» працювала. Далі міни стали падати щільно, спрацював інстинкт самозбереження. Коли почало біля нас падати і кулі над нами літати – спробували сховатись, залягти, впасти. І буквально за метри три від стежини є маленький ярочок. Ми в той ярочок. І зразу підірвався я, потім товариш через п’ять секунд. Потім – нормально, вилізли звідти, хлопці нас забрали. Було тяжко знімати броню з автоматом.
Після вибуху огледівся: берць десь валяється. Це перше, що побачив. Дивлюсь на ногу – а там висить сухожилля і все таке. Одразу автомат скинув – він на шиї висів по-бойовому, почав аптечку розкривати. У нас там аж два джгути були оцих чорних, пластикових. І я в цій метушні не знайшов їх, не побачив. Вивернув всю аптечку. Кричу хлопцям «Допоможіть!», але ж сам розумію: куди їм лізти на мінне поле? Скинув бронежилет і поповз до стежки. Якраз підбігла допомога. Побратими молодці: не розгубилися, одразу наклали джгути, нас на плечі й бігом евакуювати – красунчики. Це завдяки їм я тут, – розповів солдат.
«Ми ще наввипередки з тобою побігаємо»
На запитання, як рідні пережили новину про поранення, Володимир відповідає:
-На диво добре. Одразу, звісно, трошки похвилювалися. На другий день, коли вже був у шпиталі в Харкові – зателефонували в сільраду, сказали все голові. Потім «делегація» прийшла до мами додому і розповіли їй, що мене ранили, але стан стабільний. Заспокоїли. Але ж мама є мама – побігла до моєї дружини і почала розповідати, що я мало не напівмертвий. Звісно ж телефонує дружина одразу. А я з усмішкою такою, бадьорий, по відеозв’язку кажу: все нормально, все класно! Що ти там слухаєш? Не вір нікому. І дружина заспокоїлась. Вона повірила, і все гаразд. Згодом, коли вже пройшло пару днів, то дізналася, що частину ноги відірвало. Але то таке… А потім уже з того сміялися. Я кажу: ще наввипередки з тобою побігаємо. Колись ми, як тільки познайомилися, зустрічалися й бігали з нею навколо стадіону. Тоді вона програла…
Наразі Володимир лікується у Головному військово-медичному клінічному центрі в місті Києві й надалі планує продовжувати службу.
