Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Нещодавно Михайло Жилін, переселенець з Донецька, ветеран АТО, в сімейному колі святкував свій другий день народження. Він знову, як і 4 роки поспіль до цього, передзвонив і подякував хлопцям, які наприкінці лютого 2015-го наперекір усьому врятували його життя. Здивовано почув, що побратим, який тоді витягнув з поля бою, досі воює. Цей день у житті Михайла чи не важливіший за справжню дату народження. Ще б пак! Тоді під Дебальцевим йому наскрізь прострелили легеню, частину грудної клітини, почався пневмоторакс… Здавалося, бійця не врятувати, навіть до найближчого польового медпункту мало шансів довезти живим. Та побратими вирішили: «Житиме!»
— Усе відбулося блискавично. Пролунала коротка черга, і враз немов обпекло груди. Пізніше стало відомо, що куля прошила мене наскрізь усього за три сантиметри від серця. Хлопці забрали мене з поля бою, відтягли, — пригадує чоловік. — Швиденько відстрілялись, а потім надали мені першу медичну допомогу. Моїми рятівниками стали бойові побратими Едуард із Краматорська та колишній афганець Володимир з Вінниччини, а наш водій Іван Пілат дуже швидко відвіз мене до Покровська, де зробили першу операцію. Начальник штабу розповідав про свою розмову з хірургом. Той говорив, що, скоріш за все, я не виживу, надто вже складна ситуація, пульс майже не прослуховується. Але, як бачите, витягнули. Мені дуже пощастило з лікарем, який проводив операцію. Він — кандидат медичних наук з Львівського госпіталю. І це просто диво, що саме тоді він був у шпиталі, куди мене привезли. Потім він сказав мені: «Дякуй друзям. Бо ще б кілька хвилин — і медики вже нічого не змогли б удіяти». У Дніпрі, куди мене потім доставили санітарним літаком, дивувались, що таку непросту операцію успішно провели в польових умовах…
Після фронту дорога в рідний Донецьк, де чоловік прожив усе життя, була закрита. Та й повертатися до бойового підрозділу через проблеми зі здоров’ям чоловік не міг. Колеги запропонували працювати на кафедрі української літератури Донецького національного університету імені Василя Стуса, який перебрався до Вінниці.
— Пам’ятаю кумедний випадок, коли фахівець у прозорому офісі, який займається переселенцями сказав: «Я не розумію, як ви можете бути одночасно доцентом кафедри російської літератури, переселенцем з Донецька та пораненим у бойових діях? Щось, очевидно, наплутали».
Після кількох років викладання в університеті Михайло Жилін вирішив спробувати себе в новій іпостасі — започаткувати власну справу. До того ж чимало колег-побратимів дають гарний приклад і підтримують. Він пройшов тримісячне навчання за програмою з підприємницької діяльності для ветеранів і його проєкт «Пончики Інтермеццо» було визнано одним з найкращих.
— Чому «Інтермеццо»? Бо це назва відомої новели Михайла Коцюбинського, що народився й жив у Вінниці. Сподіваємось, що заклад буде цікавим для туристів, оформимо у відповідній стилістиці, проводитимемо екскурсії, різні перформанси… Звісно, пекарня пончиків — це не якийсь суперстартап, та ми плануємо наситити заклад цікавими й корисними громаді речами. Завжди мріяв про культурний заклад фаст-фуду. До того ж це соціально орієнтований проєкт, адже частину прибутку ми віддаватимемо на наступні проєкти ветеранів. Та й робочі місця пропонуватимемо переселенцям й ветеранам.
