Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
З Юрієм нас познайомив випадок, точніше експонат у місцевому музеї… Прострелений смартфон з отвором від кулі зацікавив школярів значно більше, ніж вступне слово екскурсовода. Відповіді на моє запитання, чи живий його власник, де він тепер, чи ще служить, у музеї не знали. Тож, аби знайти Юрія, довелося застосувати «теорію п’яти рукостискань» у соцмережах і зробити кілька телефонних дзвінків.
— Мій телефон? Та ну? Де ви його знайшли? В музеї? Та ви що? Я ж його у Пісках на «Мурашнику» загубив! Тоді в смартфоні застрягла куля, що й врятувало мене…
Три бойові ордени — Богдана Хмельницького III та II ступенів, «За мужність», чотири складні поранення та уламки в тілі, які так і не вдалось дістати…
Виявилось, що власник телефона — розвідник-снайпер Юрій С. Чоловік служить з 18 років, воював у багатьох гарячих точках світу. А коли здавалося, що всі карти вже зіграні й ось воно відносно спокійне життя — запалала війна на Донбасі. 5 років майже без перерв на фронті. Найгарячіші точки, більше ніж пів сотня виходів на окуповані території, чотири складні поранення, три бойові ордени — Богдана Хмельницького III та II ступенів, «За мужність» та уламки в тілі, які так і не вдалось дістати.
Розпитую про війну, Донбас, пекельні будні. Несподівано на очах у чоловіка з’являється скупа сльоза. Зізнається: то все пусте — і поранення, і бої. На Донбасі втратив найдорожче — старшого сина…
— Я довго не знав, що він воює. Син беріг мої нерви, сказав, що поїхав на заробітки разом із друзями, — пригадує Юрій. — Про те, де він насправді, я дізнався зовсім несподівано. Приїхали якось на склад отримувати боєприпаси. Процес тривалий. Розговорилися про те, про се: «А у вас син є? — питають. — Є, —– кажу. — 23 роки? Звати Станіслав?» І так слово по слову — правда вилізла нагору! Виявилось, що він у них служить!
«Коли приїхав ховати загиблого в Дебальцевому сина, за місце на кладовищі озвучили космічну суму…»
— Приїхав до нього, а він мені: «Я дорослий і маю теж захищати країну». І хоч як у батька все перевернулося всередині, зрозумів: «Пишаюсь! Правильно виховав!» А потім було Дебальцеве. Син загинув практично у мене на очах. Його з побратимами оточили в будівлі колишнього заводу, а я стояв на даху дев’ятиповерхівки, зовсім недалеко… Стріляв з неї так завзято, як тільки міг. Але що таке гвинтівка? Важко було щось зробити.
Та найжахливіше було потім. Коли приїхав ховати загиблого сина, почув несподіване: «Платіть за місце на кладовищі!» Суму навіть озвучувати страшно. Я просто озвірів від злості, ледве заспокоїли. В неоднозначному тилу часто буває складніше, ніж на фронті. Одного разу я приїхав на ротацію, перекурив на вокзалі та зрозумів, що не зможу відпочивати. Сів на потяг і поїхав назад, до своїх. Навіть не вийшов у місто.
«Знала б дружина, скільки за мою голову дають, точно б здала»
Чоловік не особливо вдається в подробиці служби. Ще б пак — розвідка! Більшість пережитого заховане під грифом «таємно». Лише за короткими уривками фраз, що проковзують в розмові, розумієш: Юрій народився в сорочці. Як вижити після такого?
— Медики не раз казали, що з такими пораненнями не живуть. Чому ж? Дуже непогано себе почуваю, хоч і оформляють зараз I групу інвалідності. Пам’ятаю, як з Донецького аеропорту мене в госпіталь привезли. А там всього потроху: дві контузії, вогнепальне, уламкове поранення… Та як хлопців надовго залишиш? Дев’ять днів полікувався, став на ноги й гайда на передову! Та зазвичай в госпіталь не поспішав. Якось під Луганськом ми п’ять годин сиділи в бліндажі. А нас так інтенсивно крили, що кров пішла з вух, а потім з очей. Як у фільмах жахів. Понад два тижні нічого не чув, але нічого — вичухався. Слух же на війні грає дуже важливу роль. Бо ми колись заговорилися з товаришем, а в кількох метрах міна рвонула. Всю стіну посікло, злетіли шоломи, шапки, ми завмерли як вкопані. Через балачки проґавили вихід. Відтоді ляси точили тільки в укритті.
Ми ще довго розмовляли про 121 день в Донецькому аеропорту, про оточення в Луганську, про серйозні бої в Карлівці, про Іловайськ, Піски, втрату товаришів.
— Знала б дружина, скільки за мою голову дають, точно б здала, — жартома каже Юрій.
P.S. Юрій уже понад рік не служить. Та виховав достойну зміну — в десантно-штурмовій бригаді служить ще один його син. Та, попри проблеми зі здоров’ям, чоловік зізнається: все частіше виникає думка знову повернутись на службу.
